1.

Арія розплющила очі під звичний ранковий гамір власного дому. Запах свіжозвареної кави, що долинав з кухні, змішувався з тихим бурмотінням телевізора у вітальні. На годиннику ледь перевалило за сьому. Вона потягнулася, відчуваючи приємну лінь вихідного дня.

На кухні вже поралася мама, Майя, її добродушне обличчя світилося ранковою усмішкою. Старша сестра, Іліана, у свої 22, допивала каву, переглядаючи щось у телефоні. Її стриманість завжди контрастувала з енергійністю Арії. Молодша, одинадцятирічна Лінна, крутилася поруч, розповідаючи про майбутню шкільну виставу.

— Мам, а ти підеш на мій виступ? Я ж головну фею граю! — запитала Лінна, заглядаючи матері в очі.

— Звісно, сонечко, я нізащо не пропущу таку подію, — лагідно відповіла Майя, погладивши її по голові.

— Знову ця твоя самодіяльність, — пробурмотіла Іліана, не відриваючись від екрана телефону.

— Ой, та перестань, Ілі, вона ж старається, — заступилася Арія, наливаючи собі кави. — До речі, мамо, я сьогодні нарешті подам заявку в університет.

— О, це чудова новина, Арію, я так за тебе хвилююся, — усміхнулася Майя.

____________________________

Близько одинадцятої ранку сонце раптом сховалося за незрозумілою темрявою. Ще кілька хвилин тому небо було безхмарним, але тепер його затягнуло густою сірою пеленою. Здивовані, Мур вийшли на вулицю, як і їхні сусіди. Усі дивилися вгору, на дивне явище. У височині з’явилися нечіткі світлі розломи, що мерехтіли, наче тріщини у тканині реальності.

— Що це таке? Якась дивна хмара? — промовила Лінна, вказуючи пальцем на небо.

— Не знаю, мала, але це не схоже на звичайну хмару, — стурбовано відповіла Майя, обіймаючи доньку.

Запанувала тривожна тиша, яку невдовзі розірвали спочатку поодинокі вигуки, а потім наростаюча паніка. Мобільні телефони перестали працювати, інтернет зник, радіопередачі обривалися на півслові. Новини встигли повідомити про невідомі атмосферні аномалії, але чіткої інформації не було.

— Мамо, мій телефон не працює! — злякано вигукнула Іліана, марно намагаючись розблокувати екран.

Раптом один з розломів у небі розширився, яскраво спалахнувши. Звідти почали повільно опускатися блискучі, обтічної форми капсули, схожі на великі сріблясті краплі.

— Що це падає? Це літаки? — запитала Лінна, її очі широко розкрилися від цікавості та страху.

— Ні, Лінно, це… я не знаю, що це, але нам треба зайти до будинку, — швидко сказала Майя, тягнучи доньок за собою.

Капсули безшумно приземлялися на вулицях, площах, дахах будинків. Їхні гладкі поверхні розкривалися, являючи світові постаті, одягнені у щільні чорні костюми. Їхні обличчя важко було розгледіти, але очі світилися холодним, неприродним світлом. Земляни ще не розуміли, що перед ними не люди.

— Дивіться, які дивні люди! — прошепотіла Лінна, ховаючись за спиною Арії, коли одна з капсул приземлилася неподалік.

— Це не люди, Лінно, — тихо сказала Арія, відчуваючи, як у грудях наростає тривога.

Почалася хаотична акція «відбору». Незнайомці рухалися швидко й цілеспрямовано, оточуючи молодих дівчат віком від шістнадцяти до двадцяти двох років. Легкий дотик їхніх рук — і жертва зникала у яскравому промені світла, що вихопився з невідомої технології на їхніх зап’ястях. Місто захлинулося криками жаху.

— Що вони роблять? Куди вони їх забирають?! — у відчаї вигукнула Іліана, спостерігаючи за тим, що відбувається з вікна.

Родина Мур спробувала втекти, пробираючись провулками, але нові й нові капсули приземлялися навколо їхнього району, відрізаючи шляхи відступу. Арія міцно стиснула руку Лінни, тягнучи її за собою, гукаючи Іліану. Майя, захлинаючись від сліз, кричала їм бігти, але сама не могла зрушити з місця, паралізована страхом.

— Біжіть, дівчатка, біжіть! — кричала Майя, її голос зривався від жаху.

— Мамо, йди з нами! — благала Арія, намагаючись зрушити її з місця.

— Ні, біжіть! Рятуйте себе! — відчайдушно вигукнула Майя.

Раптово їх оточило яскраве сяйво. Арія встигла побачити, як промінь світла огорнув Іліану, її обличчя спотворилося від жаху, перш ніж вона зникла.

— Іліано! — закричала Арія, намагаючись дотягнутися до сестри.

Потім те саме сталося з Лінною, її маленька ручка вислизнула з долоні Арії.

— Лінно! Ні! — прошепотіла Арія, відчуваючи, як її світ заполонює жах.

Наступної миті світло поглинуло й саму Арію. Останнє, що вона побачила, було спотворене горем обличчя матері, її розпачливий крик: «Арія!».