*******

    Зима нарешті відступила, знявши з великого міста свої важкі крижані кайдани. Настав довгоочікуваний березень. Сніг у старому занедбаному саду стрімко танув, перетворюючись на галасливі веселі струмочки, що вимивали землю й бігли кудись у бік асфальтованих вулиць. Повітря змінилося: воно стало вогким, свіжим і дивовижно солодким, пахнучи першою вологою корою та прогрітою сонячними променями землею. На проталинах, з-під сухого минулорічного листя, вже несміливо пробивалися перші зелені стрілочки гострих трав.

         Мартуся весело крокувала знайомою стежкою. Цього року вона трохи підросла, але її обличчя все так же прикрашало кумедне золотаве ластовиння, яке яскраво спалахувало під першим справжнім весняним сонцем. Дівчинка була одягнена у свою улюблену сукню з м’якого волошкового вельвету з великими кишенями, а зверху накинула легку весняну курточку гірчичного кольору.

      Її великі круглі очі, які сьогодні через ясну погоду мали чистий, насичений зелений відтінок, заворожено розглядали кожну бруньку. На безіменному пальці правої руки чарівна каблучка — дві срібні гілочки, що вигадливо перепліталися — раптом зажила новим життям. Великий огранований смарагд, який взимку пульсував холодним світлом, зараз випромінював неймовірно лагідне, соковите трав'янисто-зелене сяйво. Каблучка стала теплою і ніжно лоскотала шкіру, наче підганяючи дівчинку вперед, до самого центру парку.

      Раптом висока верхівка старої розлогої яблуні вибухнула гучним, заливистим і неймовірно радісним щебетом. Цей звук змусив Мартусю зупинитися і затамувати подих. Це не було звичайне зимове цвірінькання горобців. Цей спів поєднував у собі свист, клацання і навіть кумедне наслідування звуків інших птахів.

       — Ми вдома! Ми повернулися! Яка красива наша яблуня, хоч і без листя! — весело вигукував хтось у вишині.

      Мартуся піднесла руку з чарівною каблучкою ближче до вуха, і смарагд миттєво перетворив пташині звуки на чітку мову. До саду повертаються перші перелітні шпаки. Один із них — великий, стрункий птах із блискучим чорним пір'ям, яке на сонці переливалося дивовижними фіолетовими, зеленими та синіми іскрами й було всіяне крихітними білими цятками, — раптом помітив дівчинку. Він злетів із гілки й сів на стару дерев'яну огорожу прямо перед Мартусею.

       — Ой! Невже мої очі не помиляються? — здивовано клацнув дзьобом птах. — Ти та сама дівчинка, про яку нам на півдні розповідав лелека Пилипок? Мені казали, що ти вмієш слухати серцем, але я не вірив, поки не побачив твою смарагдову каблучку!

        Мартуся щиро посміхнулася, і її очі засяяли від щастя:

       — Привіт, крилатий мандрівнику! Так, я Мартуся. Я неймовірно рада, що ви повернулися в наш сад. Як пройшла ваша довга дорога?

       — Шлях був важким, але вітер допомагав нам, — поважно відповів шпак, чепурячи крильця. — Мене звати Цвіркун. Я летів швидше за інших, щоб принести тобі одну дуже важливу, таємничу звістку. Ми, шпаки, коли літаємо світом, збираємо не лише гусінь, а й старі історії. І одна з них стосується саме твого саду. І один із них розповідає Мартусі про таємничу коробку з насінням рідкісних квітів, яку люди закопали під старим каштаном багато років тому.

       Мартуся зацікавлено підійшла ближче до огорожі, схиливши голову набік:

       — Таємнича коробка з насінням? Цвіркуне, розкажи детальніше! Я знаю майже кожен куточок цього саду, але ніколи не чула про скарб під каштаном.

       Шпак Цвіркун переступив з лапки на лапку, його очі-намистинки таємниче блиснули:

      — Цю історію мені розповів дуже старий ворон у південних краях, який колись, коли був зовсім молодим, жив у вашому місті. Багато десятиліть тому, коли цей сад ще не був занедбаним, а належав доброму садівникові-вченому, тут росло дивовижне Королівство Квітів. Серед них були унікальні, чарівні нічні лілії, які світилися у темряві й очищали міське повітря від будь-якого бруду й суму, даруючи людям щасливі сни.

        Птах зітхнув і продовжив тихіше:

       — Але коли садівник став дуже старим, він зрозумів, що місто починає будуватися, а люди стають байдужими до природи. Щоб врятувати чарівні квіти від знищення, він зібрав усе останнє насіння, зсипав його у спеціальну мідну коробку і запечатав магічним воском. Садівник закопав її глибоко між корінням старого каштана — найвідданішого дерева в цьому парку. Він знав, що насіння може спати в землі сто років, чекаючи на ту саму Хранительку, яка зможе почути природу й повернути Квіткове Королівство до життя. Мартусю, час настав! Якщо не відкопати коробку цього місяця, насіння всередині просто перетвориться на пил і чарівні квіти зникнуть назавжди.

       Серце Мартусі забилося в прискореному ритмі від неймовірного хвилювання. Вона подивилася на чарівний смарагд — камінь на її пальці запульсував з небаченою силою, випустивши тонкий, але яскравий зелений промінь, який потягнувся через галявину прямо до старого, могутнього каштана, що стояв на самому краю саду.

       — Цвіркуне, збирай своїх друзів! — рішуче вигукнула дівчинка. — Ми маємо знайти цю коробку. Наш сад знову має зацвісти!

       Старий каштан був справжнім патріархом саду. Його величезний стовбур могли обхопити лише три Мартусі, взявшись за руки, а могутні коріння випирали із землі, наче спини гігантських заснулих драконів. Зараз, коли сніг навколо дерева повністю розтанув, земля між корінням була вогкою і чорною.