*******

      Осінні дні ставали все коротшими, а ночі — по-справжньому прохолодними. Велике місто вже майже повністю скинуло своє золоте вбрання, залишаючи дерева оголеними перед прийдешніми зимовими вітрами. Лише старий занедбаний сад тримався за останні багряні листочки, які тихо шаруділи на кущах дикої шовковиці та калини.

      Мартуся повільно йшла алеєю. Її неслухняні пшеничні коси цього разу ховалися під теплою в’язаною шапкою кольору стиглого гарбуза, а на щоках поруч із золотавим ластовинням виступив легкий рум'янець від бадьорого ранкового повітря. Вона була одягнена у свій затишний осінній плащ теракотового кольору з глибокими кишенями, де завжди лежали блокнот і жменя сушених ягід. На її безіменному пальці правої руки незмінно сяяла чарівна каблучка. Сьогодні камінь не пульсував тривожним синім полум'ям, як під час битви з Чорним Туманом, а світився м'яким, глибоким і трохи сумним зеленим світлом. Каблучка була теплою і ніби підштовхувала дівчинку йти в самий кінець саду, туди, де за старим цегляним парканом починалося широке поле.

         Саме там, на верхівці старої, напівсухої тополі, було розташоване велике лелече гніздо з гілок та сухої трави. Мартуся знала, що майже всі лелеки міста та околиць уже полетіли в теплі краї більше тижня тому. Небо давно спорожніло, і величні пташині клини зникли за горизонтом. Проте, підійшовши ближче, дівчинка з подивом помітила, що в гнізді все ще хтось є.

      Завдяки магії чарівної каблучки, Мартуся почула тихий, сповнений туги та відчаю голос, що доносився з висоти:

        — Я ніколи не зможу... Мамо, вибач мені. Я просто жахливий боягуз. Мої крила ніби з каменю, щойно я дивлюся вниз.

         — Ти не боягуз, мій любий Пилипку, — лагідно відповідав йому інший, значно старший і глибокий голос. — Твої крила сильні, я ж бачила, як ти тренуєшся в гнізді. Твій час просто ще не настав. Ми впораємося, чуєш? Мама завжди поруч.

        Мартуся затамувала подих. Вона підійшла до самого стовбура тополі, підняла голову і спрямувала свій погляд угору. Її великі круглі очі, які сьогодні мали глибокий сіро-зелений відтінок, розгледіли в гнізді двох птахів. Один із них був молодим лелекою з білосніжним пір’ям, чорними кінчиками крил та довгим червоним дзьобом. Він забився на саме дно гнізда, стиснувшись у комочок. Поруч із ним стояла доросла, велична лелечиха, яка ніжно гладила сина своїм великим крилом, намагаючись захистити його від холодного осіннього вітру.

      Мартуся не могла пройти повз таку велику біду. Вона знала: якщо лелеки не полетять найближчими днями, перший серйозний снігопад і мороз стануть для них смертельними. Дівчинка торкнулася чарівної каблучки, зосередилася і голосно заговорила мовою птахів, намагаючись зробити свій голос якомога м'якшим:

       — Привіт, любі лелеки! Не бійтеся мене, я Мартуся. Чарівний смарагд привів мене до вас, тому що я почула ваш сумний голос. Що сталося? Чому ви не полетіли зі своєю зграєю на південь?

    Почувши людські слова своєю рідною пташиною мовою, лелечиха здивовано здригнулася і визирнула з гнізда. Вона схилила голову набік, розглядаючи маленьку дівчинку в теракотовому плащі.

       — Кар-к... Дивно, — тихо промовила вона. — Мені розповідав вожак Арон про дівчинку, яка розуміє мову крилатих, але я не думала, що зустріну тебе. Мене звати Марта, як і тебе, а це мій син Пилипко. У нас велике лихо, Хранителько. Мартуся зустрічається із лелекою, яка не може полетіти в теплі краї так як дуже боїться літати.

      Молодий лелека Пилипко почув своє ім'я, несміливо підвівся і визирнув з-за краю гнізда. Його великі чорні очі були повні сліз та сорому.

        — Я не лелека, я просто курча, яке виросло занадто великим, — гірко пропищав він. — Уся наша велика родина — тато, мої брати і сестри, дядьки та тітки — тиждень тому відлетіли у теплі краї. Їм довелося летіти, тому що зграя не могла чекати. Тільки моя мама залишилася тут, у цьому холоді, щоб допомогти мені. Вона жертвує своїм життям через мій дурний страх!

       — Пилипку, розкажи мені, чому ти боїшся? — попросила Мартуся, сідаючи на велику суху гілку біля підніжжя дерева, щоб птахам було зручніше її чути. — Адже лелеки народжені для неба. Що змусило тебе забути про силу своїх крил?

        Мама-лелечиха сумно зітхнула і відповіла замість сина:

       — Це сталося наприкінці літа, Мартусю. Пилипко вилупився трохи пізніше за інших і завжди був дуже обережним. Коли лелека вперше злетіла, то порив вітру підхопив його і поніс далеко від гнізда. Це був страшний літній ураган, який почався раптово. Бідний малюк не встиг зрозуміти, як працюють крила, і шалений повітряний потік підхопив його, наче сухий листок. Його крутило в повітрі, він бився об гілки дерев і кричав від жаху. Вітер ніс його кілька кілометрів, поки нарешті не скинув у густі колючі кущі ожини далеко за межами міста. ми шукали його цілу добу. Відтоді він почав боятися, що це може трапитись знову.

        Пилипко знову сховав голову під крило, згадуючи той жахливий день:

       — Це було так страшно! Небо раптом стало моїм ворогом. Воно не тримало мене, воно хотіло мене розбити! Коли я тепер просто підходжу до краю гнізда і розправляю крила, мені здається, що земля під тополею починає крутитися, а вітер тільки й чекає, щоб знову схопити мене й ударити об скелі чи будинки. Я боюся відірвати лапки від дерева. Я знаю, що підводжу маму... але я нічого не можу з собою вдіяти!