*******

        Кінець літа дихав теплим, густим ароматом стиглих яблук і скошеної трави. Мартуся сиділа на тій самій дерев'яній лавочці в старому занедбаному саду. Її великі зелені очі уважно розглядали кожну гілочку на кущі дикої шовковиці. На її безіменному пальці правої руки м’яко пульсувала чарівна каблучка— дві срібні гілочки, що міцно тримали великий смарагд кольору лісової хвої.

     Мартуся чекала. Вона пам'ятала свою обіцянку, дану маленькій гусені Глорії, яка так сильно боялася засинати в коконі. Минуло кілька тижнів, і дівчинка щодня приходила сюди, сподіваючись побачити диво перетворення.

       Раптом з боку розкішного рожевого куща донісся ледь чутний, знайомий писк. Але цього разу він звучав у повітрі, супроводжуючись переривчастим шурхотом тендітних крил. Завдяки магії каблучки Мартуся почула тоненький, схвильований голос:

       — Мартусю! Це я! Подивись на мене, я лечу! Ну... майже лечу! Ой-ой-ой, бережись!

       Прямо на волошкову сукню дівчинки, незграбно перекинувшись у повітрі, упав дивовижний великий метелик. Його крила були справжнім витвором мистецтва: насиченого оксамитово-чорного кольору з яскравими вогняно-помаранчевими смугами та тими самими кумедними золотаво-жовтими цяточками на кінчиках, за якими Мартуся й обіцяла її впізнати. Це була Глорія. Вона подолала свій страх, пройшла крізь темряву кокона і стала прекрасним махаоном.

      Проте радості в голосі метелика не було. Одне з її розкішних правих крил було неприродно підігнуте й надламане біля самої основи. Глорія намагалася піднятися на своїх тонких ніжках, але щоразу падала на бік, важко дихаючи.

       — Глоріє! Ти стала такою красунею! — вигукнула Мартуся, але вмить її голос став тривожним. — Ой, що сталося з твоїм крильцем?

     — Це був великий чорний птах з гострим дзьобом... — жалібно заплакала Глорія, тремтячи всім своїм тендітним тільцем. — Я щойно вибралася з кокона і вирішила спробувати крила. Я згадала твої слова, затанцювала з літнім вітерцем і зовсім забула про небезпеку! Він схопив мене прямо в повітрі. Я дивом вирвалася і впала в траву, але моє крило... воно зламане! Мартусю, я тепер ніколи не зможу літати до троянд? Невже мій страх повернувся і небо покарало мене?

    — Ну що ти, дурненька, небо нікого не карає, — лагідно заспокоїла її Мартуся, обережно підставляючи долоню, щоб Глорія могла переповзти на її теплі пальці. — Ти була такою сміливою! Ми обов’язково щось придумаємо. Я не залишу тебе в біді.

       Мартуся заплющила очі й міцно стиснула ліву руку в кулак, зосереджуючись на чарівній каблучці.

     — Чарівний смарагде, підкажи, хто може вилікувати крило метелика? У цьому великому місті є хтось, хто знає таємниці лісової медицини?

    Каблучка на її пальці раптом стала гарячою, майже палючою. Смарагд замиготів яскравими спалахами, і в голові Мартусі пролунав глибокий, відлунюючий голос, схожий на шурхіт старого сухого пергаменту:

     — Шукай під корінням триголового дуба... Там, де земля ховає минуле, живе той, хто бачив початок цього міста. Спустися в темряву і знайдеш відповідь...

       Дівчинка здригнулася і розплющила очі. Триголовий дуб — це було найстаріше дерево в саду, його величезний стовбур розділявся на три могутні гілки, що йшли високо в небо. Мартуся обережно посадила Глорію у глибоку нагрудну кишеню своєї волошкової сукні, де лежав м'який чистий носовичок, і рішуче рушила вглиб занедбаного парку.

      Підійшовши до могутнього триголового дуба, Мартуся обійшла його навколо. Коріння дерева було настільки величезним, що випирало із землі, наче спини гігантських заснулих драконів. Між двома найбільшими кореневищами, прихована густими заростями дикого плюща та папороті, ховалася глибока темна нора, яка йшла круто вниз під стовбур дерева.

     Каблучка на руці Мартусі запульсувала з неймовірною силою, вказуючи прямо в цю темряву. Дівчинка увімкнула ліхтарик на своєму дитячому смартгодиннику, опустилася на коліна й обережно розсунула плющ. Перед нею відкрилися старі, витесані з сірого каменю сходинки, що вели глибоко під землю. Це був справжній таємний підземний хід.

        — Глоріє, ти як там? — пошепки запитала Мартуся, заглядаючи в кишеню.

        — Мені трішки страшно, тут темно, прямо як у коконі, але я вірю тобі, — тихо відповіла метелик.

     Мартуся зробила глибокий вдих і почала спускатися вниз. Сходинки були слизькими від моху, а повітря ставало прохолодним і пахло старовиною, сухими травами та землею. Спустившись приблизно на двадцять сходинок, дівчинка опинилася у просторій підземній залі. Стіни тут були викладені зі старої міцної цегли, а на полицях, видовбаних прямо в стінах, лежали дивні речі: старовинні книги в шкіряних обкладинках, засушені пучки невідомих рослин, скляні баночки з різнокольоровим насінням і дивні блискучі камінці.

      У самому центрі цієї зали, на великому кріслі, змайстрованому з переплетених коріння дерева, сидів найстаріший та наймудріший мешканець міста — столітній ворон. Він був величезним, розміром з великого кота, його пір’я мало глибокий синяво-чорний відтінок, а на лобі виднілося кілька сивих пір’їнок. Очі ворона були затягнуті легким сірим серпанком старості, але дивилися дивовижно мудро й проникливо. Його звали Корвус.

      Почувши кроки, ворон повільно повернув голову. Коли промінь ліхтарика впав на руку Мартусі, Корвус раптом зупинив свій погляд на смарагді. Його могутній дзьоб відкрився, і він заговорив глибоким, хрипким басом: