*******

      Літо у великому місті розгорнулося на повну силу. Бетонні тротуари дихали денною спекою, але старий занедбаний сад, де Мартуся колись знайшла свою дивовижну прикрасу, залишався справжнім зеленим островом прохолоди. Дівчинка проводила тут кожну вільну хвилину. Тепер це було не просто місце для прогулянок — це було її королівство лісових і міських таємниць.

     На її безіменному пальці правої руки незмінно красувалася чарівна каблучка. Дві тонкі срібні гілочки, що вигадливо перепліталися між собою, міцно тримали великий огранований смарагд кольору лісової хвої після дощу. Навіть у густій тіні яблунь камінь таємниче пульсував м’яким зеленим світлом, ловлячи найменші промені сонця, що пробивалися крізь листя. Каблучка була теплою, вона ніби жила в унісон із серцем Мартусі, відкриваючи їй дивовижний, прихований від людських очей світ — мову тварин.

      Того ранку Мартуся була одягнена у свій улюблений літній комбінезон з легкого бавовняного полотна фісташкового кольору з великими кишенями, з яких незмінно стирчали блокнот і блок солодких сухариків для птахів. Її гірчичні черевички тихо ступали по вологій від роси траві. Дівчинка прийшла сюди, щоб провідати своїх давніх друзів — сімейство горобців та старого їжака, але сад сьогодні зустрів її незвичним, тривожним шумом.

      Замість веселої ранкової переклички птахів, над однією зі старих розлогих груш кружляла пара дорослих дроздів. Вони видавали різкі, панічні звуки, які для звичайного перехожого здалися б просто голосним криком. Проте Мартуся, завдяки магії смарагду, чітко розібрала кожне слово, сповнене відчаю:

      — Рятуйте! Ой, лихо, лихо! Наш маленький жовторотик! Він упав туди, у густі зарості кропиви! — кричала мати-дроздиха, б’ючи крилами по повітрю.

      — Стережись! Там може ходити той великий рудий кіт Мурзик! Ой, мій бідний синочку, тримайся, матуся з татусем тут! — розпачливо додавав батько-дрозд, намагаючись підлетіти ближче до землі, але боячись хижаків.

      Мартуся миттєво кинулася до старої груші. Її великі круглі очі, які сьогодні через сонячну погоду мали яскраво-зелений відтінок, схвильовано шукали в траві джерело небезпеки. Вона підійшла до великого куща пекучої кропиви, що розрісся біля коріння дерева. Попри те, що кропива могла сильно обпекти її відкриті ноги, дівчинка обережно розсунула стебла руками.

      Там, на купі сухого минулорічного листя, стиснувшись у крихітну сіру грудочку, сиділо маленьке пташеня дрозди. Воно було зовсім крихітним, із кумедними залишками пуху на голові, які стирчали в різні боки, наче маленька корона. Його крильця були ще занадто короткими, а навколо дзьобика світилася яскрава жовта смужка — ознака того, що малюк зовсім нещодавно навчився відкривати рот для їжі. Пташеня тремтіло всім тілом від страху і тихо, жалібно пищало.

        Завдяки чарівній каблучці Мартуся почула його тоненький, плаксивий голос:

        — Мамо, тату, де ви? Тут так темно, і ці зелені рослини так сильно кусаються! Мої лапки горять! Я хотів лише подивитися на сонечко, а гілка раптом зникла... Мені страшно, я більше ніколи не буду неслухняним!

       Серце Мартусі стиснулося від ніжності та жалю. Вона знала, що пташенят, які випали з гнізда (їх називають злітками), часто не можна чіпати руками, якщо вони здорові й батьки поруч. Проте тут, у густій пекучій кропиві на самій землі, малюк був у смертельній небезпеці — будь-який бродячий пес чи кіт міг помітити його за лічені хвилини.

      — Не бійся, маленький, — тихо й лагідно заговорила Мартуся, опускаючись на коліна поруч із кущем. Вона протягнула до нього свої долоні. — Я твій друг. Твої матуся і татусь покликали мене на допомогу. Я не зроблю тобі боляче.

      Пташеня підняло свою маленьку голову і здивовано витріщило чорні, схожі на намистинки очі на дівчинку. Його дзьобик кумедно відкрився:

        — Ой... Ти велика людина, але чому ти говориш як птах? Ти теж маєш крила, тільки вони сховані в кишенях?

       Мартуся тихо засміялася, і цей звук трохи заспокоїв наляканого малюка.

      — Ні, крил у мене немає, але в мене є ось ця чарівна каблучка, — вона піднесла руку, і смарагд м’яко блиснув перед очима пташеняти. — Давай я допоможу тобі вибратися з цієї страшної кропиви. Я підніму тебе вище, туди, де безпечно.

      Вона обережно, намагаючись не пошкодити тендітні пір’їнки, підсунула свої пальці під м’яке черевце дроздика. Малюк виявився неймовірно легким, майже невагомим, як пушинка кульбаби. Мартуся обережно витягла його з хащів. Батьки-дрозди, побачивши це, спочатку злякано закричали, але Мартуся підняла голову до гілок і спокійно сказала їм пташиною мовою:

       — Шановні дрозди, не хвилюйтеся! Я не заберу вашого малюка. Я лише підніму його на безпечну гілку цієї груші, щоб до нього не дісталися коти. Ви зможете годувати його там, поки він не навчиться добре літати.

      Почувши людські слова своєю рідною мовою, птахи на мить заніміли від подиву. Вони сіли на сусідню гілку, схиливши голови набік, і заворожено дивилися на дівчинку з пшеничними косами.

        — Ох! Вона розуміє нас! — прошепотіла мати-дродзиха. — Дякуємо тобі, добра дівчинко! Посади його на ту товсту гілку, де густе листя, там його ніхто не помітить.

      Мартуся слухняно піднялася на носочки своїх гірчичних черевичків, витягнула руки вгору і обережно пересадила маленького жовторотика на широку, надійну гілку старої груші, прикриту зеленим листям від палючого сонця та хижих очей. Малюк міцно вхопився своїми крихітними лапками за кору і задоволено писнув: