*******

     У великому сучасному місті, де будинки торкалися хмарочосами неба, а вулиці нагадували галасливі ріки з машин, жила маленька дівчинка на ім’я Мартуся. Їй нещодавно виповнилося дев’ять років — вік, коли дива здаються цілком можливими, а кожен куточок старого парку ховає в собі якусь таємницю.

     Мартуся була особливою дівчинкою, і це ставало зрозуміло з першого погляду. Вона мала дивовижне, густе волосся кольору стиглої пшениці, яке мама щоранку заплітала у дві пишні коси. Ці коси ніколи не залишалися слухняними: з них завжди вибивалися кучеряві пасма, що обрамляли її круглі, рум’яні щоки. Але найбільшою окрасою Мартусі було її ластовиння. Маленькі золотаві цяточки рясно всипали її носик та щоки, ніби сонячні промінчики вирішили назавжди залишитися на її обличчі. Сама дівчинка жартувала, що сонце просто поцілувало її багато разів поспіль.

        Очі Мартусі мали рідкісний відтінок — вони були великими, круглими й міняли свій колір залежно від погоди: у сонячний день ставали світло-зеленими, як молода трава, а в дощовий — набували глибокого сіро-сталевого відтінку. У цих очах завжди стрибали іскорки невгамовної цікавості. Мартуся ніколи не дивилася під ноги просто так — вона шукала красиві камінці, незвичайні листочки або спостерігала за життям мурах.

      Того дня вона була одягнена у свою улюблену сукню — простору, з м'якого вельвету глибокого волошкового кольору, з великими накладними кишенями, де завжди ховалися блокнот, кольорові олівці та кілька сухариків для птахів. На ногах у неї були зручні шкіряні черевички гірчичного кольору зі кумедними шнурками, які постійно розв’язувалися, бо Мартуся ні хвилини не могла всидіти на місці. Вона була схожа на маленьку лісову мавку, яка випадково опинилася серед бетонних джунглів, приносячи з собою тепло, світло та щиру, безмежну доброту до всього живого.

       Ця неймовірна історія розпочалася теплого суботнього вечора, коли сонце вже повільно котилося за горизонт, фарбуючи вікна багатоповерхівок у рожеві та золоті тони. Мартуся разом із мамою поверталася з прогулянки. Вони вирішили скоротити шлях і піти через занедбаний, старий сад, що дивом зберігся між двома новобудовами. Цей сад був улюбленим місцем дівчинки: тут росли старі розлогі яблуні, кущі дикого бузку та густий плющ, який обплітав залишки старовинної цегляної огорожі.

    Мама йшла трохи попереду, розмовляючи по телефону, а Мартуся, як завжди, відставала, розглядаючи вигадливі візерунки на корі старого каштана. Раптом її увагу привернув дивний спалах світла біля коріння дерева. Це не було схоже на відблиск сонця на шматочку скла. Світло було м’яким, пульсуючим, смарагдово-зеленим, ніби маленька зірочка впала прямо в густу траву.

      Мартуся затамувала подих. Вона обережно підійшла ближче, опустилася на коліна, байдужа до того, що може забруднити свої гірчичні черевички, і розсунула руками вологі стебла конюшини. У самій глибині зелені, на подушечці з м’якого моху, лежала дивовижна чарівна каблучка.

        Вона була викувана з невідомого металу, який нагадував старовинне, злегка потемніле срібло, але з дивним шовковистим полиском. Сам обідок каблучки не був гладким — він складався з двох тонких гілочок, які вигадливо перепліталися між собою, утворюючи крихітні листочки та бруньки. Ця ювелірна робота була настільки тонкою, що здавалося, ніби рослина справжня, просто магічним чином перетворена на метал. У центрі цього переплетення, міцно обійнятий срібними пелюстками, виблискував великий, огранований камінь. Це був чистісінький смарагд густого, насиченого кольору лісової хвої після дощу. Всередині каменя, якщо придивитися, спалахували золотисті іскорки, які повільно рухалися, створюючи враження, що камінь дихає.

         Каблучка виглядала дуже старою, але водночас від неї йшло дивовижне відчуття тепла. Мартуся, заворожена цією красою, протягнула руку. Як тільки її пальці торкнулися холодного металу, по тілу розійшлася приємна хвиля, схожа на легкий літній вітерець. Дівчинка не втрималася і вдягла каблучку на безіменний палець правої руки. На диво, прикраса, яка здавалася завеликою, миттєво стиснулася, ідеально підійшовши за розміром до її маленької долоньки. Смарагд спалахнув яскравим світлом і згас, перетворившись на звичайний, хоч і неймовірно красивий камінь.

       — Мартусю, наздоганяй! — почувся голос мами з кінця алеї.

    — Уже біжу, мамо! — відповіла дівчинка, швидко сховавши руку з каблучкою в глибоку кишеню волошкової сукні. Вона вирішила поки що нічого не казати, аби спочатку самій розібратися з цією дивовижною знахідкою.

     Наступного ранку Мартуся прокинулася дуже рано. Сонце тільки-но почало заглядати у вікно її кімнати. Дівчинка одразу подивилася на свою руку — каблучка була на місці, смарагд тихо виблискував у ранкових променях. Вона підійшла до вікна, щоб відчинити його і впустити свіже повітря, і в цей момент сталося те, що назавжди змінило її життя.

     Замість звичного ранкового щебету птахів, Мартуся раптом почула чіткі, зрозумілі слова! Вона застигла на місці, широко розплющивши свої великі зелені очі.

    — Ей, посунься! Це моя гілка, я перший сюди прилетів! — обурено цвірінькав товстий, скуйовджений горобець, який сидів на підвіконні навпроти.

      — Нічого подібного, тут місця на трьох вистачить, не будь таким егоїстом, Чику! — відповідала йому маленька синичка із жовтим черевцем, чепурячи крильця.

      Мартуся затиснула рот долонею, щоб не закричати від подиву. Вона подивилася на каблучку — смарагд у цей момент ледь помітно пульсував золотистим світлом у такт пташиній розмові. Вона зняла каблучку — і голоси миттєво перетворилися на звичайне, незрозуміле пташине цвірінькання. Вона одягла її знову — і знову почула: «...і де тільки люди беруть цей смачний хліб із кунжутом?».