Розділ 14

Але заснути більше навіть не намагаюся. Знаю - плавала. І повторення сну більше не хочу. Ігри моєї підсвідомості інколи мене й саму лякають. Покосилася в бік генерала. Той з вкрай незалежним виглядом лежав на спальнику і навіть повернувся до мене спиною. Відвела від тієї гордої спини погляд і закрила очі. Хотілося б зрозуміти, що моя підсвідомість хоче мені розказати, але перебирати ті думки не було сил. Судомно видихнула. Світло від світлячків розганяло темряву і похмурі думки. А посопування моховичка трохи навіть заспокоювало.

     Обвела поглядом підземелля. І думки полинули до того, що тут було багато років тому. Цими проходами ходили Пеленки. Загадкова і маловивчена цивілізація. Чому Північ? Чому підземелля? Мені відомі окремі культури, де раси, ховаючись від переслідувань, захищаючись від ворогів і суворого клімату, створювали підземні міста та жили під землею роками. Найбільше розкопане підземне місто належить расі уцвірігів. Воно сягає близько вісімдесяти метрів углиб і могло одночасно вміщувати до двадцяти тисяч людей разом із худобою, запасами їжі, колодязями, винними погребами, школами та святилищами. Деякі пустельні племена вирубували свої домівки глибоко в землі навколо великих відкритих ям-подвір'їв, щоб урятуватися від смертельної спеки. На всяку проблему шукали рішення. Сховища від загарбників. Захист від екстремального клімату (спеки або холоду). Культові чи релігійні відлюдницькі oсередки. А Північ — це ніби соковита ставка, бо тут є все.

— Сон тепер теж викреслюємо з вашого розкладу? – пролунало злосне шипіння лорда Дарелла.

— Та, знаєте, на підступні плани треба мати час, — стиха огризнулася я.

— Леді Вейл, падіння від утоми мені під ноги, звичайно, дуже піступне, але змушений вас засмутити, воно не так лякає, як дратує.

— Може, вам ромашку попити для зміцнення нервів? – бовкнула я.

— Леді Вейл, нащо мені це все?

— Ви абсолютно праві, воно вам ні до чого, — легко погодилася я. – І я буду вдячна, коли більше вас сьогодні не почую.

І він тільки засопів, хоча шкірою відчуваю, образився аж до самих печінок. Але ми були не самі і емоції він вгамував. Ох, лорде Дарелл, вас вчили командувати, мене вчили шукати алгоритми і раціональне пояснення усім незбагненним речам. Ви умієте воювати, а я вмію рахувати, скільки саме секунд ви протримаєтеся у протистоянні проти проблеми, яку неможливо просто зарізати мечем. Ви звикли віддавати накази Всесвіту, а я — розкладати його на первинні елементи й дивитися, як він працює. Ви керуєте людьми, я ж керую законами, яким підкоряються і ваші люди, і ви самі і я вмію знаходити вразливості там, де ви бачите лише глуху стіну.

   І, повернушись до нього спиною, я згорнулася клубочком, подумки завершивши монолог думкою про те, що я страшенно втомилася від усієї цієї відповідальності. І, як не дивно, я засинаю.

   Я стою посеред величезного підземного міста. Тут усе живе. Усе працює. По стінах течуть світні магічні потоки, відкриваються двері, горять лампи, рухаються механізми. Але немає жодної людини. Я йду вулицею й раптом бачу саму себе — тільки здалеку. Інша я стоїть біля величезних дверей і щось говорить. Тільки слів я не чую. Не розумію. Я намагаюсь вслухатися. Я ловлю паніку… і прокидаюсь.

  Хвилина йде на усвідомлення, де я. Ніякого міста. Ніякої версії генерала. Куди вже подівся мій звичний бранець? Що за на? Поряд зі мною сидів моховичок і стиха вуркотів. Покосилася на нього. Протягнула руку і легенько погладила м’якеньку шубку. Чутно жебоніння групи. Судомно видихнула, усвідомивши, що я перебуваю у якійсь позамежній напрузі. Ловлю погляд лорда Дарелла…у ньому якась гримуча суміш оцінювання, підозрілості і занепокоєння. Запитливо вигинаю брову, і він погляд відводить. Підіймаюся і починаю займатися ранковими зборами. Відголоски сну все ще гуляли тілом. Потрусила головою. Може, це на мене так впливає замкнутий простір? У моїх генах живе відлуння безкрайніх лісів, а тут підземелля. Велике, навіть величне, але без блакиті неба та зірок над головою. Угу! А от раніше не впливало…

    Поки я ганяла туди-сюди нерадісні здогади, ми якось непомітно поснідали й зібралися. А в голові й далі гудів цілий рій сумнівів. Лорд Дарелл правий, ми підходимо до печер з пасткою і мені цікаво, чи можу я розгадати ту пастку. Приблизно я уявляю, з чим матиму справу. Раніше я вже бувала на розкопках гробниць, де пастки були суворою необхідністю, щоб уберегти гробницю від розкрадань. Адже перші спроби пограбування ставалися ледь не одразу після поховання. Іноді за кілька днів, тижнів чи років — поки ще ходили землею ті, хто зводив гробницю й знав її таємниці. Жага наживи виявилася сильнішою за страх перед богами, тож будівничим довелося вигадувати пастки, хибні лабіринти та складні затвори.

  А ще мене цілий день переслідувало якесь відчуття неспокою. Інтуїції я звикла вірити: якщо вона шепоче «біжи», варто щонайменше перевірити, де найближчий вихід. А оскільки лорд Дарелл і без того непокоївся через геть усе на світі, від курсу міді до виразу мого обличчя, я щедро поділилася з ним цією тривогою.

   Лорд Дарелл застиг і поглянув на мене з тією особливою задумливістю, з якою зазвичай дивляться на закладений ґніт. Далі була низка високоінтелектуальних запитань, які зводилися до одного: «І що б це, по-вашому, мало означати?». Наче я знала. Зате тепер ми панікували дуетом — набагато організованіше й зі смаком.

    Вибух розірвав тишу з оглушливим гуркотом. Печера здригнулася, наче в її надрах прокинулося щось велетенське. Кам’яна стеля затріщала, зі склепіння посипалися уламки каменю, а повітря вмить ударило по обличчю гарячою хвилею. Інстинкти спрацювали раніше за мене. Я виставила руки. Магія зірвалася з долонь, розгортаючись переді мною прозорим куполом саме тієї миті, коли полум’я налетіло на нього. Удар був таким, ніби в мене на повному розгоні врізався кінь. Щит спалахнув білим світлом. Вогонь розпластався по його поверхні, здіймаючись догори й розтікаючись убік розпеченими язиками. За прозорою оболонкою все перетворилося на суцільне пекло: кам’яні стіни зникли в полум’ї, повітря здригалося від жару, а уламки, підхоплені вибухом, билися об магічну перешкоду. Я стиснула зуби. Щит затремтів. По ньому побігли тонкі світлі тріщини. Моховичок заверещав у мене за спиною. Полум’я натиснуло сильніше, і мене відкинуло на крок. Підошви ковзнули по каменю. Жар уже обпікав обличчя, а кожен вдих дряпав горло гарячим повітрям. Щит тріщав, наче скло під ударами молота. І він упав…разом з останніми спалахами полум’я.