Розділ 13

Темрява навколо мене, здається, мала вагу, щільність і липкий, солодкувато-гіркий запах сирого пилу та старого каменю. Видихнула. Закрила очі. І…

— Ворушіться, — прикрикнула я на це втілення генерала.

— Навіщо ми йдемо до Пелен-Анорк? – подав голос Еліан.

Він часто спотикався, падав. Але варто було тільки озирнутися, як він вперто підіймався. І коли він знову впав, я повернулася до нього.

— Подивися на себе, Еліане. Де твоя славетна армія? Де твої загартовані в боях знамена? Вони знищені. Ти йшов сюди, як підкорювач, а тепер ти звичайний трофей. Ти більше не ворог. Ворогів поважають або бояться. А ти лише полонений. Моя особиста здобич. І  твою долю, і твій наступний подих, і навіть твою смерть вирішую я. Нікчема, який програв не просто війну, а усе своє життя. То з чого ти взяв, що я буду тобі відповідати? – зиркнула на нього, щоб уловити його реакцію.

На слові «трофей» Еліан глухо, здавлено видихнув через ніс, з його губ зірвався важкий, злісний смішок людини, якій уже нічого втрачати. Він повільно підняв голову. Його погляд не мав нічого спільного із покірливістю. Згаслі від утоми сірі очі випромінювали непохитний виклик. Одне його плече сіпнулося, він зробив інстинктивний, важкий рух, намагаючись підвестися, але сил йому бракувало, і його вело назад на каміння. Він не видав жодного звуку. Лише пальці, збиті до крові, вп’ялися в холодний базальт так, що побіліли кісточки, залишаючи на ньому червоні смуги. І, погойдуючись, він повільно піднявся.

— Який чистий і небезпечний вогонь в очах…М-м-м! Сподіваюся, його вистачить, аби ти протягнув це кволе тіло ще кілька переходів, — витиснула я з себе хижу, трохи моторошну посмішку.

І Еліан, закусивши губу, пішов, старанно перебираючи ногами, уперто й методично. Ліва рука незграбно притискала бік, певно, тріснуті ребра дошкуляли, але він тримав спину прямо, наскільки дозволяла загнана в кут гордість. Лише іноді з його запечених губ зривалися короткі, приглушені стогони, тихі й майже нечутні.

 А я зосередилася на захисті. Нас шукали. Дуже і дуже наполегливо. І захист вимагав немало сил. Вже дуже хотілося довідатися, що то в мене за карма, що кругом мене шукають? Я щось таке зробила, що Всесвіт не може мені пробачити?

І за мить — поштовх у спину. Небо, каміння і прірва під ногами зникли, коли моє тіло шугнуло у вільне падіння...

  А за секунду мене сіпнули за плече. Відчуття падіння ще гуло у вухах свистом вітру, а реальність уже обпекла повітрям печери. Підхопилася. Руки я автоматично виставила… пас…і тільки дивом лорд Дарелл відскочив від мене. Повітря між нами згустилося й заіскрилося від збитої з ладу магії, за якою шмигнув моховичок. Я важко, судомно дихала, все ще бачачи перед собою край прірви, а замість неї у тьмяному світлі світлячків проступало здивоване, бліде й напружене обличчя Дарелла. Серце шалено гамселило десь у горлі, забиваючи будь-які слова.

— Леді Вейл!!! – гаркнув генерал. – Перестаньте намагатися мене вбити.

Руки опустила. Хоч перед очима ще танцювали ці два світи, але я впізнавала вже і ту м’яку темряву підземелля, і світлячки, і вурчання моховичка, який радо злопав мій магічний імпульс. Шумно видихнула, підібгала ноги й обхопила коліна руками. Кров у жилах усе ще кипіла від розпеченого адреналіну, загострюючи кожне почуття до межі болю. Я тримала руку біля серця, намагаючись заспокоїтися.

— Що це було? – сів він навпроти мене.

— Ви ж брали полонених… — прошаруділа я. – Проводили допити. 

— Проводив, — похмуро відрізав генерал, розправляючи плечі. Його уважний погляд міцно прикував мене до місця.

— Тоді ви маєте знати, що буває, коли людину виривають зі сну надто різко, — я сильніше притисла руку до грудей, намагаючись зупинити дрібне тремтіння в пальцях.

 Світлячки, що досі хаотично металися під стелею, повільно опустилися нижче, ортаючи нас хитким, смарагдовим сяйвом.

Він мовчав, не зводячи з мене очей, і в цій тиші було чути лише моє уривчасте дихання.

— Ви бачили кошмар, — промовив він так, ніби стверджував очевидне.

Він повільно перевів погляд на мої руки і моховичка, що старанно мостився до мене.  

— І що ж такого страшного вам снилося, леді Вейл, якщо ви вирішили, що найкращий захист — це спопелити все навколо?

Я повільно підняла голову й зустрілася з його поглядом. Посмак адреналіну у крові потроху поступався місцем гіркій, виснажливій втомі.

 — Те, від чого навіть ваші допити видалися б дитячою забавкою, — буркнула я.

Ну не розповідати ж йому про мої сни. Від яких, ймовірніше всього, я таки зірвуся з петельок. І в яких мене щойно скинули у провалля. Щоб йому!!!

Лорд Дарелл лише ледь помітно повів бровами, але не поворухнувся. У його сірих очах на мить прослизнуло щось схоже на розуміння, але воно швидко змінилося звичною суворістю. Світлячки над нашими головами миготіли рідше, їхнє м’яке світло пульсувало в такт моєму прискореному пульсу.

— Розумію, — його голос звучав глухо, але без колишнього роздратування.

 Я сильніше стиснула коліна, відчуваючи, як від цих слів по спині знову пробіг холодок.

 — Тоді навіщо запитуєте? — ламка усмішка заграла на моїх губах.