Розділ 12

Сліпий газ - непомітний убивця в печерах. Він не має чітко вираженого запаху чи кольору. Просто від нього в роті з’являється кислуватий присмак, у скронях починає дико гупати пульс, ноги стають важкими. Якщо ним надихатися, можна знепритомніти й померти.

   І за мить, от просто за мить, лорд Дарелл наказує згортати табір. Усі діють швидко й злагоджено. Чоловіки хапають похідні торби і з цілковитою довірою йдуть слідом за ним. Без паніки, без питань, просто дії. Він не уточнює в мене про мою впевненість. Він просто вірить мені. І виводить людей. Усі мишами шуруємо до розвилки. Тільки там він спиняється і дивиться на мене.

— Про газ ніхто нічого не казав, — вимогливо дивиться він на мене, поки чоловіки відкашлюються і відсапуються.

— Це природа. Припускаю, що ми на якомусь нижньому рівні, і цілком ймовірно, що тут існує чи існувала захисна система. Можливо, стався якийсь тектонічний зсув чи сейсмічні тріщини. Можливо, термальні джерела або підземні води, насичені кислотами чи сполуками сірки, утворили нові порожнини у вапняку. Хімічна реакція вимивання каменю супроводжується виділенням важких, задушливих газів, які накопичуються в заглибленнях печер. Можливо, зруйнувалася прадавня система очищення повітря. Або спрацювала пастка. Можливо, колонії фосфоресцентних грибів при загрозі (наприклад, від світла смолоскипа, тепла людських тіл чи вібрації кроків) випустили хмару спор або заспокійливого/галюциногенного газу, щоб приспати або дезорієнтувати хижаків. Можливо, є й інші варіанти… Але, щоб знати напевне, печеру треба дослідити… — видала я перелік своїх припущень.

— Ми не будемо нічого досліджувати, — суворо видав генерал.

— Не будемо. У нас немає для цього необхідного приладдя, — ствердно кивнула я.

І задумливо закусила губу. Адже можливий і магічний варіант. А якщо він можливий, то це щось геть недобре.  

— Ми могли померти, — подав голос Грим.

Він трохи щось знав про спелеологію та мав інженерний талант. Ще один із чоловіків трохи тямив у цілительстві. Інші два – вояки. І всі вони з настороженим виразом обличчя перезиралися.

—  Ризики в цьому житті є завжди, —  пробурчала я.

—  Що далі? Зсув? Вибух? Які ще проблеми будуть? – бризнув невдоволенням Грім.

— Не знаю, кришталевої кулі в мене немає. І чого нам хвилюватися, що можуть бути проблеми? Проблеми точно будуть, – флегматично відказала я.

—  Відставити розмови, —  спокійно остудив нерви у підлеглих, генерал. —  Далі рухаємося згідно з планом. Привал зробимо у більш безпечному місці.

І всі просто відсапалися, поправили баули і пішли. Я аж замилувалася їхніми злагодженими діями й беззастережним послухом. Ніхто не бубонів, не обурювався, не було жодного нарікання чи невдоволеного погляду. За ним йшли беззастережно — так, ніби його авторитет залишався єдиною опорою в цьому божевільному світі, а воля не підлягала обговоренню, лише виконанню.

   Та хай яким упевненим він здавався іншим, я бачила справжнього лорда Дарелла. Те, наскільки йому не смакувало це підземелля, відчувалося шкірою. У непроглядних лісах він почувався, як удома, а тут я ловила його часте зітхання і тугу в очах. Він щось пробурчав собі під ніс про те, якого дідька ці пеленки лізли так глибоко під землю.

—  Давні цивілізації зазвичай селилися у великих річкових долинах, —  машинально відповідала я. — Там були родючі землі й вода для поливу полів, а зручні річкові шляхи відкривали чудові можливості для торгівлі.

—  Ну? І чого ми тут? – запитливо хмикнув лорд Дарелл.

—  Оце ми і маємо з’ясувати. Скажіть, захопливо? – знизала я плечима.

—  Нічого захопливого не бачу, —  прогундів він далі.

—  М-да, соціальний метелик з вас не дуже, —  фиркнула я.

— Метелик із мене чудовий, — буркнув Дарелл, знову тяжко зітхнувши.

Аж повернулася до нього. Ну реально стало цікаво глянути на цього «метелика». В його погляді зустріла щось схоже на насмішку.

— Просто я віддаю перевагу квітучим лукам, а не кам'яним склепам. І взагалі, якби я знав, що наша «захоплива експедиція» буде схожа на добровільний похорон під тоннами граніту, я б краще віддав перевагу товариству найзанудніших придворних пліткарів.

— О! Ви б зачахли там. І жодне з тих вишуканих товариств не змогло б подарувати вашому обличчю такого мальовничого відтінку безпомічної безнадії, як ця темрява.

— До цього «відтінку безнадії» ще додається вишуканий аромат вікової плісняви.

— Не перебільшуйте. Тут максимум тисячолітній пил і чистий мінеральний запах каменю.

— Ви й у запахах розбираєтеся? – скептично глянув він на мене.

— Я геніальна.

— І того ворогів заводите? – його скептицизм зріс на кілька градусів

— Ні, ворогів заводжу, бо кругозір деяких вражає своєю компактністю.

— М? — хмикнув він, повільно хитаючи головою. — Це ви так сказали, що люди - ідіоти?  — Що ви! Я лише делікатно натякнула, що чийсь розум перебуває в настільки ідеальному, незайманому стані, що його час заносити до реєстру пам'яток природи. Але, на лихо, носії цієї стерильності сидять при владі. З декого уже й пісок сиплеться, формуючи нові дюни на нашому шляху... І вся ця сива верхівка — це суцільний, безнадійний розрив із реальністю. Вони правлять світом, якого давно вже не існує, спираючись на закони, що струхлявіли разом із їхньою пам'яттю.  Ну, а оскільки я маю прикру звичку озвучувати їм це вголос і без належної шаноби, мій список ворогів поповнюється значно швидше, ніж я встигаю запам'ятовувати їхні високоповажні імена