Розділ 11

— Чому вас так зачаровують ці брили? – вклинилося запитання лорда Дарелла в моє споглядання скелі.

— Бо це історія. Знаєте, це відчуття азарту, коли можна доторкнутися до чогось прадавнього? Уявіть, кожен черепок, стародавнє печище чи уламки зброї — це докази, за якими відновлюють цілі цивілізації.

— І нащо воно вам? – без ентузіазму обвів він поглядом печери.

— Для самоідентичності. Людині природно ставити запитання про своє коріння, звідки взявся її народ, мова, традиції, чому ми живемо саме так? А історія та археологія дають відчуття фундаментальної опори й зв’язку часів — усвідомлення, що ми є продовженням довгого та величного ланцюга поколінь.

— Та я й так знаю, хто я.

— Не думаю, — повернулася до нього. – Ваш розріз очей і широкі, скульптурні вилиці - це стовідсоткова ознака предків з осередку Дикого Поля. Такі риси обличчя формувалися століттями, як захист від сильних степових вітрів, пилу та яскравого сонця, – я наблизилася до нього і легенько провела пальцями по його обличчю. — Широкі вилиці надають обличчю виразнішого рельєфу. А форма очей, скоріше спадок від урських племен. А от цей сірий колір ваших очей ви, найімовірніше, успадкували через давню міграцію колоністів із Заходу. До речі, такий колір очей може мовчати протягом кількох поколінь, чекаючи на відповідну генетичну пару, а потім проявитися у всій красі. У вашій зовнішності поєдналися непокірна сила степу й таємнича магія Заходу.

— Звичайна в мене зовнішність, — майнуло в його очах якесь збентеження, і він м’яко відступив назад.

— Таке поєднання робить вас живим втіленням історії імперії — місця, де схід і захід не лише зустрілися, а й створили щось абсолютно унікальне та прекрасне, — простежила за його спробою втечі. —Тож, не кажіть мені про «звичайність», — посміхнулася я, нахиливши голову вбік. — Ваше обличчя носить на собі надто глибокий слід історії, щоб ви могли розчинитися серед безликого натовпу.

— Угу! – без ентузіазму мугикнув він.

— Тримаючи уламки давньої кераміки, ми насправді тримаємо чиєсь життя. Покоління тому на цьому ж клаптику землі хтось так само кохав, сподівався, боявся і жив своїми клопотами. Межа часу на мить зникає, і ви відчуваєте себе частиною великого, неперервного ланцюга людського існування. Вивчаючи минуле, ми починаємо краще розуміти сучасні події, політику, психологію суспільства та й самих себе. Як казали давні: «Історія не дублює власні сценарії, проте її мотив залишається дивовижно впізнаваним».

—  Зрозумів. Про огризок ви можете говорити довго, —  зітхнув він. – І з цих печер ми скоро не вийдемо.

—  Це у вас заговорили ваші степові гени, —  буркнула йому у відповідь.

—  А що з вашими генами?  —  зиркнув він на мене.

Покосилася на нього. Він запитливо задер брову, чекаючи на відповідь.

—  Належать до фенотипу Дітей древніх лісів. Світла шкіра, біляве волосся, блакитні очі. Вони є прямими нащадками давніх пратійських племен, які тисячоліттями жили в ізольованих лісах та болотах.

Його погляд повільно, майже фізично відчутно пройшовся по кожній рисі мого обличчя й завмер на губах. А за мить він наче схаменувся й різко опустив очі.

—  Піду. Подивлюсь, що там… —  мотнув він головою у зворотному напрямку.

—  Подивіться, —  кивнула й собі.

   Провела його поглядом, на мить затримавшись на його статурі, тріпнула головою і повернулася до своєї радості та ще раз уважно оглянула скелю. Здається, у нашій експедиції лише я отримую колосальне задоволення. Мені цікаво все. Кожен камінець, кожне заглиблення. І у моїх очах, певно, читається чистий трепет і захоплення від дотику до чогось, що лежало в темряві сотні або тисячі років. А потім захват майже миттєво змінюється гострим, фокусованим поглядом дослідника. І я починаю вивчати знахідку. У пам’яті гарячково спливають аналогії — на що це схоже, яка це епоха, чи є це побутовим предметом, ритуальним артефактом чи елементом споруди. Я дивлюся на черепки, згарища й сліди не як на каміння, а як на дзеркало чийогось життя. Намагаюся уявити кожного, хто створював цей глечик чи клав цю стіну. І ця робота захоплює. Я втрачаю лік часу, і лише скромне покашлювання генерала повертає мене у цю дійсність.

— Леді Вейл, ми влаштували табір. Вечеря вже готова. Завершуйте на сьогодні, — зосереджено глянув він на мене.

— А? – якось безбожно туплю я.

— Ви вже вісім годин там порпаєтеся, — насупився він.

Киваю. І неохоче залишаю все. Приводжу себе до ладу. Підходжу до загалу і скромно всідаюся на вільне місце. Щось жую.

  Я втомлена, що й говорити не можу. Іще не зрозуміло, як я дихаю. Гм, таки треба вчитися вчасно спинятися. А ще попереду перспектива сну. А засинати я вже починаю боятися, але не спати зовсім не можу. Ну воно й не дивно. А ще я налякана. Найстрашніше — коли хтось вторгається у священний простір твого розуму. Коли втрачаєш опору у власних думках або коли хтось чужий глумиться над твоїми спогадами, спотворюючи реальність. Утрата магії, безпорадність перед чужою силою, відчуття загнаної в кут здобичі — ніщо порівняно з жахом утратити власний глузд. Те, що відбувалося в моїх снах, було надто реальним. Надто живим. І зовсім мені не підконтрольним. Шумно видихаю і ловлю на собі погляд лорда Дарелла. О, він нутром відчуває, коли щось не так.