Розділ 10

    Поїздка до печер Пеленків пройшла в якомусь нервовому очікуванні. Мене підганяла цікавість. Ніщо в історії не заворожує так, як стрімкий зліт та раптове падіння величних цивілізацій. А Пеленки були чи не найзагадковішими з них. Вони вважалися однією з найрозвиненіших культур нашого світу, славилися видатними досягненнями в математиці, архітектурі та інженерії. Вони зводили міста, створювали дивовижні технології й зникли безвісти. Тож відкриття їхнього втраченого міста могло нарешті пролити світло на цю таємницю.

   Свого часу я бувала на розкопках Емерської цивілізації. Вони звели монументальну столицю, збудували найбільший храмовий комплекс і зникли у мороку історії. Їх зламав гримучий коктейль із раптової війни, екологічного лиха та епідемії. Але за всіх цих занепадах цивілізацій люди не вимирали повністю, зникала сама державна і культурна структура, порожніли міста, втрачалася писемність, а населення розселялося дрібними поселеннями. Великі цивілізації гинули, та біологічний зв’язок не рвався. Він лише переплітався наново, збираючи розпорошених людей у крихітних громадах. І наші гени дбайливо бережуть в собі невидимі мітки тих забутих народів.

   А поки в мене знову кінь, горбисто-лісиста дорога і команда супроводу. Окрім лорда Дарелла, їдуть ще четверо. Мінімум, без якого й експедиції взагалі не було б. Всю дорогу ловлю легеньке хвилювання. Знаю, що таке зі мною буває. У скільки б місць для досліджень я не їздила, але щоразу перед невідомістю виринає те саме передчуття, трохи нервове, тривожне й гостре. До тремтіння в кінчиках пальців мені цікаво. Це ніби розгортати улюблені солодощі в очікуванні вибуху смаку.

   На привалі я довго не можу заснути. Шум лісу, крики нічних птахів, виття звірів, бубоніння чоловіків і вже звична внутрішня напруга потроху гойдає мій спокій. Зітхаю і дивлюся в небо. Фіолетове з розсипом далеких зірок…яке вмить стає скелею… з підозрою в очах на неї кошусь і за секунду зі всього розмаху влітаю у воду. А поверх мене падає з нечисть важкий генерал. Його поранене тіло не витримало удару, він благополучно відключився і ефектно так пішов на дно, тягнучи мене за собою. Коли я вже насьорбалася води так, що аж запекло в легенях, то очухався інстинкт самозбереження. І я б уже викотила претензії, але тільки активно запрацювала ногами і руками. За триклятим ля-генералом довелося пірнати. І він був нереально важкий. Мокрий одяг лип до тіла, мої м’язи буквально верещали від натуги, у горлі пекло від судомного дихання, серце калатало десь у скронях, пульс глушив усі звуки. На берег підземного озера я витягла його з останніх сил. І знеможено звалилася поруч, намагаючись хоч трохи віддихатися.

   У прокляття й попіл все його! І в дупло ці криворукі сни!!! І цей світ може легенько піти…Нервово видихаю. Сопу. Підіймаюся і займаюся цим заледве живим ля-генералом. А він мені саме живий потрібен. Вливаю магію. Просто конячу дозу магії вливаю, перш ніж його вії затріпотіли. Не встигла й видихнути, як він плавним рухом хапає мене за шию. І тільки тоді розплющує очі. Та як тобі це взагалі вдалося, напівживий ти шматок аристократії? Якесь притрушене. Малесенька іскорка, і він відлітає від мене.

— Вважатиму, що вам вже краще, — прохрипіла я.

Піднялася. От чисто на волі і піднялася.

— І раз ви такі вже бадьорі, то вставайте. За нами погоня. Нам треба драпати.

— Що? – витріщається він на мене.

Дивлюсь на нього. З інтересом дивлюсь на нього. І він полотніє на очах.

— Ви йдете за мною слідом. Є два варіанти: ви йдете за мною свідомо або несвідомо, вам який? – відверто погрожую я.

Він нервово ковтає. У кришталі його очей спалахнув зацькований, засліплюючий відблиск іскри первісного жаху. А ця «я» уміє наганяти страху. Що ж із нею було такого, що вона тепер до нестями лякає людей?

— Чого вам відразу мене не вбити? – приречено падає його питання.

— Ви потрібні мені живим.

І після моїх слів він здригається.

    І весь світ перед очима розсипався на тремтливі, каламутні плями. З яких повільно вимальовувалися обриси обличчя лорда Дарелла. Вельми сердитого лорда Дарелла.

— Леді Вейл? — шипить він.

І усвідомлення реальності з ноги вривається в мою голову. Виставляю вперед руки, благаючи про простір. Лорд Дарелл завмирає, кривиться, але відсовується від мене. Сідаю і кілька хвилин намагаюся зібрати цю дійсність в один пазл. Мої сни повернулися…І з губ моїх зривається важке, хрипке сипіння, легені працюють хаотично й судомно, так і не знаходячи потрібного ритму.

— Що з вами? Вам погано? – кришиться його голос тривогою.

— Усе…нормально, — з заминкою видушую я з себе, зусиллям волі намагаючись опанувати тіло. – Просто наснилося…жахіття.

— Жахіття? – перепитує він. 

— Так! – зриваюся я. – Після катівні таке буває.

І якась судома пробігає його обличчям. Мовчить і ховає очі. Шумно видихає.

— Я можу вам чимось допомогти? – хриплим шелестом падає його питання.  

І я мало нервово не розсміялася. Якийсь занадто різкий контраст. Бо там у сні, та друга я наганяла страху. І я поки що з трудом розмежовую ті особистості. І це мене лякає.

— Мені ніхто не зможе допомогти, — заперечливо мотнула я головою. – Тут потрібен лише час.