Розділ 8

    Північна застава зустріла нас густим, майже молочним туманом, що повільно сповзав із гір. Я обвела уважним поглядом високий кам’яний мур, вкритий темним мохом, важкі оборонні зубці та будиночки гарнізону, які бовваніли в сірій імлі. Навіть крізь туман відчувалася настороженність цього місця. Форпост здавався похмурим, закам’янілим і готовим до раптового нападу щохвилини.

— Що, не подобається? – штрикнуло питання лорда Дарелла.

— Мені раніше не доводилося бувати на Північній заставі, — схилила я голову і глянула на лорда Дарелла. — Тут усе… інакше...

Генерал сидів у сідлі насуплений і ніби дивився крізь мене.  

— Ну тут явно не столиця, — пробубонів він.

— Угу! – видихнула я, перевівши погляд із суворих гірських вершин на панораму міста.

Я навіть не уявляла, що тут так гарно. Північ скоріше асоціювалася з небезпекою. Але зараз тут все дихало життям. Біля будиночків стояли горщики з першоцвітами. А в повітрі мішалися пахощі свіжої випічки, смаженого м’яса, квіткового цвіту, та вогкої чистоти від щойно вивішеного прання. Біля дерева тинявся пес, а на вікні сидів і мружився від сонечка жирний кіт. Контраст був неабиякий.

— Все в порядку? – підозріло на мене покосився лорд Дарелл.

— А? – трохи гублюся, бо ще ніяк не можу надивитися на цю Північну заставу.

— У вас же зараз не буде істерики? – сухо й насторожено процідив він, вирівнюючись у сідлі.  

— Лорде Дарелле, ваші припущення надто туманні. Озвучте конкретну причину вашого занепокоєння.

— Ну…це…Просто це ж Північна застава, — недоладно пробурмотів він.

— І?

— У вас просто такий вигляд…ошелешений. Я подумав…— вимучив він якісь пояснення.

— У моїй уяві Північна застава наче видавалася, як такий собі суворий, небезпечний край. А тут гарно. І квіточки. І діти. І просто все красиво, — пробурмотіла я і спішилася з коня.  

— Ем… — якось навіть розгублено видихнув генерал, але слідом за мною зліз з коня.

— О…а це рідкісний вид птаха-посмітюха, — з захватом перевела я погляд за птахом.

І майже побігла до будинку з чорного каміння. Птах полетів. Але яке тут було КАМІННЯ.

— А з будинком що не так? — в голосі генерала прослизнуло щире ошелешення.

— З будинком все так. Просто це Морозний Смолоскип, — провела я долонею по каменю. — При денному світлі це лише глухий матовий камінь кольору сажі, який наче поглинає будь-які відблиски й промені. Проте в темряві або при контакті з крижаним вітром у глибині плити спалахують тонкі, мов павутинка, темно-багряні прожилки кольору запеклої крові. Здається, ніби всередині мертвого каменя повільно тліє багаття. Він хоч і здається крижаним, але абсолютно не пропускає холоду всередину будинку, — продовжила я оглядати каміння.

— Я так розумію, до леді Вальдорії ми сьогодні не дійдемо, — тяжко зітхнув він.

І я степенулася. З жалем, що доводиться йти, ще раз обвела поглядом те каміння і пішла слідом за генералом.

— Чогось почуваюся злим дядьком, який відібрав цукерку у дитини, — буркнув він, ведучи коней за собою.  

— Чого? – кинула я на нього погляд.

А він тільки закотив очі і не став нічого відповідати.

      Нас вже чекали. Леді Вальдорія стояла у дворі. Я навіть не встигла церемоніально схилити голову, як вона, повністю проігнорувавши ті правила, підходить до мене і міцно обіймає. Краєм ока помічаю, як у дверях з’являється лорд Вейлок і обмінюється красномовним поглядом із лордом Дареллом.

— Я не знав, що ви такі близькі, — здавлено відказує лорд Вейлок, оглядаючи мене.

— Звичайно ми близькі. Кращого ворога й не підшукаєш, — сонцесяйно посміхається леді Вальдорія.

— Ем… — розгублено потирає потилицю лорд Вейлок. 

І леді Вальдорія, рішуче відмахнувшись від усіх, сама провела мене до відведених покоїв. Нарешті щастя! Тверда підлога замість безкінечного гицання, гаряча купальня, м’яке ліжко й щедрий стіл із горами ласощів...Я якраз добиралася до десерту, коли на порозі знову з’явилася леді Вальдорія і цього разу з пляшкою та келихами.

— У мене багато стресу, — буркнула вона на мій погляд.  

Хвацько розлила вино і зручно вмостилася у кріслі.

— Та чого б це? – фиркнула я. – Ви всього лише відгризли в імперії проблемну північ. І вирішуєте будь-які проблеми і в будь-якому стані, коли весь світ летить у прірву.

— Дякую тобі за допомогу. Якби не ти… — закусила вона губу.

— То ти б знайшла інший спосіб повернути Кайдена, — відмахнулася я.

— Пробач, — шепоче вона. – Я спробувала усі дипломатичні шляхи, щоб тебе витягнути.

І я, зробивши ковток, заперечливо мотнула головою.  

— Я б сказала, що десь засвітилася, але підозрілість архімага давно перейшла усі межі.

— Отже ж, цвіль стара!!! – підтисла губи леді Вальдорія.

—  Стара… —  промовила я, спостерігаючи за грою тіней на стіні. —  І так вже уросла, що нічим не відмити. Усе тримається на страху репресій, розпорошеності суспільства і промивці мізків.