Розділ 2

—  Нас з’їдять? – понуро поцікавилася я, залазячи на коня, якого тримав генерал.

— Якщо у цих хижаків є хоч крапля кулінарного самолюбства, то навряд чи, — буркнув він.

Його слова повільно дійшли до мого мозку, обжилися там, нашкрябуючи тверезий погляд на реальність.

— Намагаєтесь за гумором приховати усю серйозність ситуації? – кинула я йому в спину.

— Вдайте, що вірите, — долетіли до мене його слова.

Деякий час я просто намагалася втриматися в сідлі. Перелякані коні відчували близьких хижаків і трималися лише завдяки залізній волі генерала. Завивання лунало вже з обох боків. Та до Мертвого лісу його! Щось у цій рятувальній операції зависокий ризик смерті. Особливо у оцій передсвітанковій темряві. І коли генерал дозволив собі лайку, стало зрозуміло, що імпровізація не вдалася.

— Нас вистежили, — нервово заозиралася я – І змусили бігти. Найімовірніше, нас женуть просто в засідку.

— От, дякую! Я це знаю! Окрім озвучення очевидних речей ще якісь пропозиції є? – прокричав він, змушуючи коней пришвидшитися.

    І поки клацали мої зуби, заодно і в голові заклацали варіанти розвитку подій. І всі закінчувалися смертю. Нерадісно якось.

    Кого бояться лютогризи? Олофінського звіра — єдиного хижака, на якого лютогризи не нападуть за будь-яких обставин, бо він і сам на них полює. І шеків — вінець хижацтва. Яка буде реакція на олофінського звіра? Негайно відступити й уникнути контакту. Я до крові прикусила губу. Уся увага йшла на те, щоб просто не вилетіти із сідла у цій божевільній гонці. Полаялася. Зібралася. В принципі, у мене є порошок, якщо додати трішки навіювання, то…Але його потрібно дістати з сумки і підпалити, а це майже неможливо.

— Спиніться! Генерале! – окрикнула я.

   І продовжила ще деякий час кричати. Та, наче до скелі надриваюсь. Щоб вам!!! І, тримаючись однією рукою, полізла в сумку. Якщо я що-небудь загублю зі своєї сумки, то я за себе не відповідаю. Ляжуть усі…тихо і навіки.

   Знайти порошок на повному скаку рівнялося майже неможливому. Але хто-зна, за якою примхою богів він мені трапився під руку. Та я вже майже готова повірити у пророцтва, які щомісяця обіцяють, що я вийду на новий рівень життя і все в мене буде виходити легко і невимушено. Так. Порошок є…тепер навіювання. Легеньке. Я зможу. Зможу…Але не могла. І що дужче я старалася, то дужче панікувала. Підняла руку й до болю вгризлася зубами собі в кисть. Біль звично розігнав паволоку паніки. Шумно видихнула. Поки я порпалася у своїй розбитій душі, лютогризи підбиралися дедалі ближче. Один з них навіть кинувся…на генерала. Спостерігаю за впевненим ударом ноги в щелепу звіру. І генерал упевнено жене коней далі.

    Видихнула. Видовище «зараз зжеруть генерала» справило на мене заспокійливе враження. Широким помахом руки кинула порошок. Довкола вмить встелився густий дим з магічними іскорками. Дим з характерним алхімічним запахом забиває нюх і зір звірам. Зосереджуюся. Мозок лютогризів і так перевантажений азартом полювання і страхом втратити здобич. Дим повністю їх має дестабілізувати. І мій сигнал повинен бути чітким, ніяких довгих конструкцій. Навіювання не терпить сумнівів.

     Щоб обдурити зграю, мені потрібно було не просто згадати олофінського звіра, а довелося самій стати цим звіром у власній голові. Я заплющила очі, відсікаючи стукіт власних зубів і панічний біг коней. Натомість я витягла з пам'яті найстрашніший образ: важку, покриту сизим панциром тушу, запах паленої шерсті, від якого холоне кров, і той глухий, вібруючий інфразвук, що змушує ліс німіти. Я зібрала цей страх у щільну грудку, затримала дихання і... штовхнула його вперед, назустріч зловісному виттю. Навіювання спрацювало як ментальний удар.

   Я не створювала видимого монстра. Я просто закинула в мозок вожака випалювальну впевненість, що звір тут. Він чекає у темряві. На секунду ліс оглух. Переляк ватажка миттєво пропік ментальний зв'язок зграї, і хижаки навіть не встигли увімкнути логіку, як інстинкт самозбереження засліпив їх усіх. Короткий, панічний захлип альфи, і зграя лютогризів різко звернула вбік, ламаючи кущі у спробі втекти від свого найстрашнішого кошмару.

  Під носом відчула щось мокре. Підняла руку і тернула. Задумливо обдивилася кров на своїх пальцях. Най йому! Я, здається, хитнулася. Я ще намагалася триматися в сідлі, але  вже наступної миті я кудись летіла. Удар. Темрява.

— Та що ж ви весь час намагаєтеся вмерти? – чула я бурмотіння над головою. – Леді Вейл це вже прямо непристойно. Відкривайте очі.

І доволі боляче мене вдарили по щоках. Та щоб тобою ті лютогризи закусили…Але очі я відкрила. Спершу перед очима була якась паволока, а потім зір прояснився. Чи то просто вже настав ранок. Бо я чітко бачила схвильовану мармизу генерала, блакитне, ясне небо і занесену руку.

— А ви… точно намагаєтесь мене врятувати? – з паузами, хрипло мовила я.

І руку він відвів. На мить заплющила очі. Ум. Там так гарненько, темненько…

— Леді Вейл!!! – смикнув мене голос лорда Дарелла.

Очі я розплющила. Вкрай невдоволено на нього поглянула. Ну сил моїх більше нема. А він якийсь дуже неспокійний. Повільно сіла. Світ на місці. Уже добренько.

— Що? – перепитала, спостерігаючи за якимось складним виразом у нього на обличчі.