Розділ 1

З міста я вибиралася вночі. А ти спробуй з нього не вибратися, коли вже маєш кілька незабутніх місяців катівні. А я вчена, а не досвідчений злочинець. І от крадусь. Ну як крадусь? Наче той дракон просуваюся через хащі свого парку слідом за провідником, який постійно на мене коситься і підганяє. Підганяюсь, як тільки можу. Навіщо, питається, мені здався той парк у кілька гектарів?!

   Але навіть під загрозою смерті я не спромоглася кинути торбу з дорогоцінними реліквіями. Не змогла — і край. Тож тепер періодично зупиняюся, аби просто не виплюнути легені. На що відразу отримую добрячу порцію невдоволеного шипіння. Та щоб цьому лорду Дареллу гикалося! Але йому не гикалося. А от мені ще й дуже. Може, на ньому якесь захисне закляття?  

— Слухайте, лорде Дарелл, якщо ми не збавимо темпу, то я просто помру. І, власне, мені вже буде без різниці чи мене стратять ті морди, чи вб’є мій власний організм, — задихаючись обурилася я.

— Леді Вейл, — повернувся він до мене.

Глибоко вдихнув, видихнув. Героїчно спробував опанувати себе. Легенький сказ, який пробігав в його очах до рук не пішов.

—  За що мені все це? – пробухтів він собі під ніс.

— Розрахунок в цьому світі неминучий, — зітхнула я, подумки прикидаючи, кому це я сама стільки завинила.

Та за моїм підрахунком мені винні більше. То якого ж дракона я тепер утікачка?

Я б із задоволенням про це подумала. Але цей посланець леді Вальдорії пер напролом, не даючи мені ні хвилини, щоб навіть просто подихати. А прохолодне весняне повітря добряче обпікало мої легені. І я знову спіткнулася на рівному місці.

— Ви взагалі умієте ходити? – прошипів він до мене.

— Я багато чого умію, — з придихом, від нестачі кисню, а не від бажання загравати з цим дратівливим чоловіком, відказала я.

— Якщо нас наздоженуть, то обом кінець. А я розраховую на довге і щасливе життя.

— З вашим-то характером? Ви надто вірите в дива, — стиха пробурмотіла я. 

— Що? – озирнувся він на мене.

— Що? — віддзеркалила його «щокання».

Сердито глипнув і знову пішов в суцільну темряву. Посунула слідом за ним. І чим далі йшла, тим думка про смерть вже не здавалася мені такою поганою. Хоча туди я завжди встигну. Жила ж в тихому спокійному місці. Знала б я, що доведеться, як привид, петляти, то доріжки проклала. Задумалася. І щосили налетіла на лорда Дарелла, наче в скелю врізалася. Аж пискнула від сили удару.

— Леді Вейл… — прошипів він до мене. – Я щось починаю сумніватися у вашій здатності…

— Ой, я теж, — відмахнулася від нього, бо побачила коней.

Звичайних коней. Вони фиркали і пахли кіньми.

— Це що коні? Тільки не говоріть, що ми на них поїдемо? – простогнала я.

— Ми на них поїдемо, — твердо підтвердив він усім мої жахіття. – Магію можуть відстежити.

— А оцих чотироногих кляч, ні? – видихнула я.

І ще раз подумала, на якого воно мені все треба? Може просто вмерти?

— Ворушіться… — прикрикнув він до мене.

Здригнулася. З лютою ненавистю зиркнула на цього рятувальника. Якби не мій борг перед леді Вальдорією…

   І, прилаштувавши свою торбу, на коня я таки сіла. Щосекунди намагаючись з нього звалитися. І кінь це відчував усіма чотирма копитами та всіма своїми сорока зубами. І кілька довгих, дуже довгих хвилин він танцював. Аж поки на нього не прикрикнув лорд Дарелл. І трапилося диво. Тварина вмить заспокоїлася.

— Нічого не робіть, — скривився він. – Просто тримайтеся в сідлі.

— Ага. Я б трималася, — підскакуючи, пробурмотіла я.

    Через декілька годин такої «опіки» я щиро засумнівалася, чи цей лорд взагалі розрізняє поняття «врятувати» і «прибити на місці». З кожною хвилиною його порятунок все більше скидався на дуже вишукану спробу відправити мене на той світ. Ще через кілька годин я твердо вирішила: якщо цей лорд усе ж доведе справу до кінця й ненароком мене вб’є, мій привид переслідуватиме його до кінця днів. І не просто витиме по кутках, а щовечора критикуватиме його жахливі манери та абсолютно бездарні навички «рятівника». Гонитва остаточно перетворилася на безкінечний суцільний кошмар, де день і ніч злилися в єдине темно-сіре місиво. Від безупинного гицання в сідлі у мене боліло абсолютно все — навіть ті частини тіла, про існування яких я раніше й не підозрювала і зріло стійке бажання прибити й коня, і мого рятівника.

— Зупиніться. Я більше не можу, — простогнала я.

— Ми не можемо зараз зупинитися. Ми ще не дісталися до безпечного місця.

— Тоді залиште мене. Бо я можу зупинитися, — промимрила я, з відчуттям «хочу вмерти».

— Ви усвідомлюєте, що я взагалі-то рятую вам життя… — прогарчав він.

— До драконів таке життя…

— Леді Вейл!!!  — порівнявся він зі мною, його емоції, аж булькали, але він ловко їх загасив…— Гаразд! Невдовзі буде ліс там і зупинимося. Годину ще десь протримаєтесь? – проскрипів він.

Але перейматися його емоціями в мене просто не було сил. І ще якусь годину я гойдалася в сідлі. І,чесно, коли вже думала, що просто впаду, то ми зупинилися. Самотужки в мене навіть не вийшло спішитися. І під лайку цього лорда, мене було поставлено на землю. Стояти теж не вийшло і я кулем звалилася на землю. Ех, варто було більше часу приділяти не тільки розумовому, але і фізичному. Але пізно. Усе пізно. І жалкувати про упущені можливості теж пізно. І нити про свій вибір теж пізно. І воно то так, спочатку щось рано, мало досвіду, знань, умінь, років, а потім раз і пізно. То де ж мало бути те вчасно?