1. Княжа брама

Під золу ніч, 1648 рік, Поділля

— Тихше, Ярославе, — прошепотів Олесь, ховаючи під кожухом вузлик із ножем. — Якщо побачить, що тебе нема, матимем біду.
— Та хай вже... — брат випростався, поглянув угору, де небо ворушилось хмарами, і наче щось важке налягало з усіх сторін. — Він і так знає. Він усе знає.

Олесь не відповів. Стиснув пальці, притиснувшись до хліва, де крізь щілини било світло. Там був батько. І чужий. І розмова, котру не мали чути.
Ярослав ступив ближче. Очі в нього були темні, як ніч, і тільки в погляді жевріло — щось лихе, що народилося не вчора.

— Хто вони? — прошепотів Олесь.
— Поляки. І той з ними, що колись товаришував з нашим дідом. А тепер… — Ярослав замовк.
— А тепер хоче, щоб ми мовчали, коли хати палитимуть. І церкви.

Олесь вився, мов вузол. Не з люті, а з болю.
За спиною лунали голоси. Один був глухий, ніби розмелений у попелі, другий — різкий, як лезо. І третій — незнайомий. З надтріснутим акцентом.
— Це шляхтич. Із обозу. З Красного. Вони йдуть сюди, Яро. Цієї ночі.
— То й що?

Вітер рвучко перекинув сухе гілля з даху, і Олесь здригнувся.
— Ми повинні сказати. Хоч комусь.
— Ми нікому не винні нічого, брате, — Ярослав обернувся. — Пам’ятаєш, як мати вмерла?

Олесь знітився.

Ярослав витягнув з-під пояса старий ніж. Віддав братові.
— Якщо вони прийдуть, ти не мовчи. Але й не довіряй. Навіть мені. Зрозумів?

І зник. Розчинився в темряві, як той голос, що був колись добрим, а став шепотом страху.

Ранок. Близько 6:46. 

— То ти не чула, Квітославо? Вони вже біля Грубешова, — голос вуйка Петра дзвенів страхом, як натягнута тятива.
— Чула. Та що нам — ховатися? — вона дивилась упевнено, хоч пальці стискали полотно в руках.

Ярослав мовчки стояв за криницею. Він ще не вірив своїм очам — дівчина, яку зустріли випадково під час спроби утекти з хутора, була зовсім не схожа на інших. Квітослава — із роду, що колись мав власну вежу в Підгір’ї, а нині — утікачка, одна з тих, кого спалили б за допомогу повстанцям.

— Звідки ти знаєш польську мову? — спитав Олесь, який прийшов за братом.
— Мій батько був писарем у козацькому війську. Мене навчив… А тепер вони вбили його, — просто, без сліз. Тільки тінь у погляді.

Ярослав вийшов з-за криниці. Він бачив у ній щось більше, ніж просто красуню — у ній був вогонь. Такий самий, як у нього. Тільки чистіший.

— Ми рушаємо на південь. Є села, де ще не знають, що гряде. Треба попередити. І ти йдеш з нами, — сказав він так, ніби наказував.

Та не встиг сказати більше, як у темряві почувся різкий голос:

— Ні, чудаки, ви сидітимете тут, і не рипаючись! Теж мені, герої...
То був вуйко Петро, який вийшов із хати з лампою. Його очі блищали не від світла — від злості й страху.

— Ви ще молоді, дурні. Поляки ж не тільки шаблями б’ють — вони язик мають довгий. Як дізнаються, що ти, Ярославе, син небіжчика Хмари, живий, — всіх тут спалять. І мене, і тебе, і її. І цього твого брата, що думає, що війна — то гра.
— А ми просто чекатимемо, коли спалять? — кинув Ярослав крізь зуби.
— Ні. Ми дочекаємося, поки прийде час бити — не мовчки, а з розумом.

— Але ж, вуйку, — озвався Олесь, ховаючи кипучу злість за спокійним голосом, — ми не можемо сидіти склавши руки. Там, за Ясенем, вже спалили три хутори. Села не стане, якщо ми нічого не зробимо.

Вуйко Петро зітхнув і витер рукавом чоло.

— Думаєш, я не знаю? Думаєш, я не бачив, як людей у піч заганяли? Бачив, хлопці... все бачив. Але знаю і друге: хто не думає — той перший у могилу.

— Але і хто боїться — той туди ж, — тихо промовила Квітослава, ніби сама до себе.

Настала мовчанка. Десь за порогом зашурхотіло — кішка пробігла, чи, може, сова спурхнула з диму.

— Гаразд, — врешті сказав Петро, — як на те пішло, я вас не триматиму. Але якщо вже рушите — то пам’ятайте: ви — не просто кров, ви — голос предків. І за кожне ваше рішення платитимуть ті, кого любите.
— Ми вже заплатили, — кивнув Ярослав. — А тепер — борг беремо назад.

Петро дістав із-за печі невеликий мішечок і кинув його Ярославу.

— Тут хрестик твого батька... і карта. Він казав: „Передай, коли час настане”. Гадаю, він настав.

Квітослава тихо стиснула руку Олеся. Її очі були повні страху, але вже й рішучості.

— Куди йдемо? — прошепотіла вона.

— До Вовчої балки. Там наші... і там усе почнеться, — відповів Ярослав.

Ранок того ж дня. Палац короля в Кракові

У великій залі, де стіни були оздоблені гобеленами з гербами, пахло воском, старим деревом і страхом. Король Ян II Казимир сидів на високому кріслі, трохи нахилившись до радника.

— Чешть, пане Залєскі, — втомлено сказав він, — скажі мі, чо муй гетман досі не придушил того бунту на Подолю?

— Ваша крольовска милість, — низько вклонився радник, — то нє просте. Там нє тилько хлопи — там і козацька кровь. І нє якась там проста, а з роду Хмари.

Король звів брову.

— Хмара? Що знову ця ім’я?! Хто їх лишив жити? Ми ж витєлімовали всіх у шістдесят третьому!

— Нє, Вашо Милість, вижил єден. Мали хлопєц. Тераз юж нє хлопєц, а вельмі небезпечний. Його звать Ярослав, і повідають, що він шєрст розумний, як його дід.

Король стиснув підлокітник.

— Дінкує за повєдомлєнє. То зміня справу. Пошлій когось, хто зможе його знайті. Хоче го побачити… ту, в Краковє. А якщо нє прийде — неха ж згорить вогньом. Разом з тим, хто його сховає.

— А як щодо того шляхтича з Красного, що з ним товаришував дід Хмари? — несміливо запитав інший слуга, що стояв біля дверей.

— Пшевітанє, пане Ягелло. Вієм, що ти шпіг. І якщо ти ще раз пшепрошиш питання без дозволу — поєдеш до Львова без язика.

Ягелло стиснув зуби і низько вклонився.

— Пшепрашам, Вашо Милість…

Король підвівся.

— Принесіть мі мапу. І склічте тих, кого ми називали “неофіціальними гостями”.