Розділ, де все відходить на другий план

Аліса

Одеса зустріла нас теплими літніми променями та свіжим морським повітрям. Ми з дівчатами стояли на пероні, а Тім з Максом стягували валізи додолу, поки Святослав їх подавав.

Здавалося, довга дорога після недоспаної ночі повинна була б втомити, але навпаки – почувалася неймовірно розслабленою та бадьорою. Сам той факт, що мені тут нічого не загрожуватиме, мав величезну вагу. Хоча я й сама не розуміла, чому, власне, взагалі боюся.

Так, я отримала попередження про те, що маю поберегтися, але ж не вперше таке і моя тушка досі в порядку. Проте це мене все одно неабияк тривожило, всюди ввижалися тіні. В основному Кевіна, але тоді, в торговому центрі, я справді бачила його. Здивувало лише те, що штовхнув мене хтось зовсім інший. Звісно, я можу й додумати через цей весь суцільний стрес і це міг бути просто якийсь відвідувач торгового центру лише не помітив мене. Але… Як же все це тяжко.

– Ну ось і все,– подав Святослав останню валізу й спустився додолу.– Можемо йти. Здається, наш готель тут зовсім недалечко, тож навіть немає сенсу викликати таксі.

– Я також так подумав. Та й зможемо прогуляти трішки й роздивитися, що й до чого,– підтримав Макс.

Тім же лише буркнув щось на знак згоди й схопив наші валізи. Мабуть, він був досі сердитим на мене. Це ж я весь час згаяла на свої страхи і ми навіть не знали деталей подорожі – лише час відправки потяга й куди він їде.

– Ну вибач,–  жалісливим голоском сказала я, наздогнавши Тіма, що рвонув уперед, навіть не знаючи куди взагалі йти.

– За що?–  не одразу зрозумів він.

– За все,–  вловила його здивований погляд.–  А ти хіба не сердишся на мене?

– З якого дива ти так подумала, дурненька?

– Не знаю, я…

– Я б ніколи не злився на тебе, кохана. Ти моє все,– поклав валізи й ніжно мене поцілував. Я ж обвила його руками й пригорнулася до найріднішої людини на всій планеті.

Макс з Адріаною та Святослав з Роксі вже чекали на нас попереду й посміхалися, а ми все ще не рушали. Здавалося, що ця мить безцінна.

– Якщо хочете на море, то час вже йти,–  не стрималася Роксі й повела нас за собою прямо до готелю, що й справді був неподалік.- За тридцять хвилин зустрічаємося у холі й не хочу чути жодних відмов.

– Ох вже ця командирка,–  зітхнула Адріана, але ніхто не посмів ослухатися наказу.

За двадцять з чимось хвилин вся наша шестірка вже була в холі. Ми з Алісою у довгих білих пляжних сукнях, а Роксі ж вдягнула джинсові шорти та легку сорочку тілесного кольору. Як щодо хлопців, то ті, всі як один, вишикувалися в блакитних тенісках та таких же шортах з білими вкрапленнями. Вони зрозуміли свою помилку лише коли дівчата почали тихенько посміюватися. Оце я розумію – однодумців знайшли, навіть стиль той самий.

Не змовляючись, хлопці, понуривши голови, побрели на пляж. А ми з Роксі й Адріаною ще забігли за морозивом і водою.

Коли мого улюбленого пломбіру вже майже не залишилося в стаканчику, ми якраз підійшли до хлопців. Вони грали у волейбол і настільки захопилася, що не помічали нічого навколо. Власне, як і один одного. Вся увага була прикута лише до м’яча. І даремно, ой як даремно.

Святослав, який грав проти Тіма й Макса, подав м’яча і ті побігли його відбивати. Пас, удар. М’яч знову на стороні Святослава. Він відбиває. І тут Макс з Тімом кидаються до м’яча і з усього розгону вдаряються один об одного.

Роксі не витримує першою й регоче на весь пляж. За нею і ми з Адріаною. А потім приєднуються хлопці. Ой… заспокоїтися ми не могли ще хвилин з двадцять.

– Коханий… ха-ха,–  крізь регіт говорила я,–  ха-ахахах….ти як?

Він навіть не зміг відповісти. Нова хвиля сміху накриває нас. І навіть тінь людини, що, здається, ховається за он тією пальмою, не лякає. Страх відходить на другий план, стає чимось таким далеким, як і лінія горизонту.