Розділ, де все не так, як того хочеться

Отже, на чому я зупинився? Так, точно.

Життя Макса в той момент було настільки нестабільним, як і його вчинки. І я продовжував цього не помічати аж доти, поки якось не опинився абсолютно сам. Так, деякі речі Макса продовжували валятися у нашій кімнаті в гуртожитку, але його, як здавалося тоді, безповоротно втратив. Він не з’явився ні наступного дня, ні за тиждень.

А я чомусь злився на нього. Ніяк не міг зрозуміти, чому ж Макс, який був зі мною всюди й підтримав після того злощасного виступу, відмовлявся бути частиною нашого хору. Тому, власне й присвятив «Едельвейсу» весь свій вільний час. На той момент ця назва була ще не затвердженою, але як ви знаєте, наш хор і досі її носить. Проте давайте знову повернемося до теми. І чого ж так складно розповідати все по початку? Хм…

Так-от, щоб відволіктися від дурних думок, що постійно лізли в голову, знову весь час приділяв хору, намагався створити йому репертуар. Щиро вірив в те, що з’являться ще п’ятеро людей для того, щоб він міг зазвучати на сценах міста. Знав, що з такими талантами будемо популярними, але от коли…

Проте ноти ніяк не лягали на папір і навіть партії відомих пісень не міг розподілити так, щоб звучання було бездоганним. Знав, що не вистачає соліста, а ще справжнього таланту в цій справі – Макса. Тому вирушив на його пошуки. І чи то мені так просто щастило, чи то я був геніальним детективом (спойлер – ні), але я його знайшов. І той стан, у якому він був – це просто жах. Хотілося прямо взяти його за шкурки і прокричати: «Навіщо ти це робиш з собою?! Візьми себе в руки!». Але я тоді цього не зробив. Просто просив повернутися до минулого життя, вже неначе зазнавши поразки. Макс, як і очікувалося, проревів: «Нііі!!!».

Після того ще кілька разів знаходив його і щоразу розмова була досить типовою. Я не розумів його, не розумів проблеми через яку він це все робив із собою, тому не міг знайти правильний підхід, робив лише крок назад, замість того, щоб просуватися вперед. А потім він мене неначе одним ударом збив з ніг.

– Твій хор – це нікудишня купка лайна. Вам судилося лише потроху згнивати, а не сяяти на якійсь сцені. А ти в ньому – одне суцільне гальмо. Відчепися вже нарешті й не тягни й мене за собою,– шипів він, бризкаючи слиною та стискаючи кулаки від люті.

Тоді то я й не витримав. Розумів, що Макс зараз не в найкращому стані, проте не зміг от так просто взяти й пробачити.Замкнувся в собі, присвятивши весь час хору, а думки, що ми жалюгідні – не покидали мене.

Єдиною розрадою стало те, що незабаром серед наших лав з’явилася Катя, потім вона привела Юлю, а тоді ще й прийшли Ден і Мик. Коли ми вперше зібралися разом, то зазвучали. На радощах сказав усім, що це потрібно відсвяткувати й ввів одну чудову традицію: «Співати і на роботі, і у вільний час». Тож не здивуєтеся, що тоді ми подалися до караоке-бару.

І ось там, задовго до битви хорів, я насправді вперше побачив мою чарівну майбутню наречену. Вона тоді якраз брала одну з найвищих нот найпопулярнішої пісні Селін Діон. Волосся Аліси, ім’я якої я дізнався того ж дня, розсипалося по плечах плавними хвильками. А білий костюм дівчини прекрасно їй пасував й виділявся на фоні неонової стіни.

Вона тоді якраз вступила до консерваторії й прийшла з одногрупниками святкувати. Пили вони багатенько, тож і не здивувався, коли наступного дня вона мене не впізнала. А я й не намагався їй нагадати про себе (вона вже зустрічалася з кимось і здається була щасливою), хоча дуже хотілося почути чарівний голос дівчини ще хоча б раз. Бо того неймовірного вечора, лише завдяки йому, вперше зміг забути про всі біди. Адже чому б і ні? Їх бо заглушував шалений стукіт закоханого серця.  

**************************************************************

– Любий, де ти витаєш? Кажу, ходімо потанцюємо,– заусміхалася Аліса й потягнула мене на центр зали, де вже кружляли Макс з Адріаною й Роксі зі Святославом. А ще всі-всі з нашого хору зі своїми парами.