Розділ 7. Спокій приходить не тоді, коли повинен

Святослав

Сьогоднішній день знову не приніс втішних новин. Навіть навпаки – подарував море нових проблем. Акціонери чомусь вирішили придертися ще й до мого тепер вже єдиного бізнесу – торгових центрів. Та ще й нахабно заявили про власні права на ділянки, з якими їх нічого не пов’язує, окрім мене. Хоча й це далеко не достойний привід.

– Кохана, потрібна твоя допомога,– зателефонував єдиній людині, якій довіряю.

А поки потрібно було владнати всі справи з паперами. Я давав ознайомитися з ними найкращим адвокатам країни. Заради цього дні витратив на те, щоб об’їхати кілька областей. Результатом було одне й те саме – до документів не придерешся. Але я зараз мав сам переконатися у цьому.

Читав надзвичайно зосереджено, проте перед очима знову й знову виникали обличчя можливих ворогів. Намагався забути їх, знову присвятити всю увагу паперам, але не міг. У когось з них був мотив і я мав його знайти. Стоп. Аркадій з Маргаритою продали власний бізнес, але тут була одна річ, за яку можна було зачепитися. Бізнес то був сімейним і вони нізащо не віддали б його у руки незнайомця. Та й він приносив непоганий прибуток, а це означає, що був ласим шматочком для бізнесменів не тільки України.

Схопив піджак зі спинки стільця й побіг до машини. До зустрічі, яка вирішить все, залишалося лише кілька годин, за які потрібно було встигнути все з’ясувати.

І хоч я й недавно переніс невеличку аварію, все одно вирулив на дорогу й почав стрімко набирати швидкість, навіть не перевіривши машину на наявність чогось незвичного. Зараз серйозно не було часу. А ще покладався на власне везіння, адже які біди мене б не спіткали, завжди викручувався.

Похмура будівля показалася вже за лічений час і я поспішив пройти досередини. У мене тут були власні зв’язки, тож чекати, поки дозволять зайти – не довелося.

Аркадій з Маргаритою зустріли мене знову на диво привітно. Здавалося, наче їх ставлення до мене завжди було якимось набагато позитивнішим, ніж до інших. І щось у такій реакції мене насторожувало. Адже справді – з ними не мав абсолютно нічого спільного ні до початку співпраці, ні зараз.

– Синку, привіт,– посміхнулася Маргарита, як завжди сувора та незмінна. Здавалося, наче вона не у в’язниці провела весь цей час, а за звичною роботою.

І ось це дивне вітання...

– Мене вже понад два місяці переслідують. Я пережив з десяток нападів як на себе особисто, так і на мій бізнес. Думаю, у всьому винні ті, кому ви розпродали свій бізнес. Вони влаштували якусь змову проти мене. Розповідайте, що знаєте,- почав одразу без зволікань. Та й ні часу, ні бажання на звичайну зустріч з давніми знайомими не було.

Спершу Маргарита подивилася на мене довгим вивчаючим поглядом, потім перезирнулася з Аркадієм і побачивши підбадьорливий кивок, прочистила горло. Хотіла все розповісти.

– Зустріч закінчено,– раптом проревів старший охоронець і поволік їх геть. Маргарита щось кричала, але скляна стіна не давала почути жодного звуку.

Я одразу підхопився з місця й побіг до знайомих. Ті лише розводили руками, мовляв, нічого не вдіємо, вже використав свій шанс. Що ж там взагалі відбувається? Яку таку інформацію від мене ретельно приховують?

Повертався до головного офісу так само швидко, але в голові творився справжній хаос. Це була чиясь майстерно продумана гра і вже взагалі був невпевненим, що вийду з неї переможцем.

Раптом з-за рогу виїхав чорний позашляховик. За ним ще кілька. І щось мене у всіх цих машинах насторожувало. Здавалося, що вони неспроста з’явилися тут.

За лічені хвилини вони виправдали мої побоювання. Одна з машин різко вирулила прямо переді мною. Дві інші оточили мене з боків. А четверта залишилася позаду. Вони не робили нічого, просто їхали. Але це тривало доти, поки спереду не показався міст. Одна з машин різко від’їхала назад, а дві інші зіштовхнули мене прямо в Дніпро. Не очікував такого повороту, проте почувався абсолютно спокійним. Це дивне відчуття заполонило голову, звільнивши від зайвих думок. Навіть від тих, у яких могло б йтися про те, що маю рятувати себе.