Розділ 6. Інтуїції варто довіряти

Роксана

Тиждень потому

Переважно я добра людина, особливо останні кілька років. Проте Аліса мене завжди бісила. І цьому не сприяла її жахлива поведінка стосовно мого брата. У Тіма й так життя було нелегке, постійні клопоти. А вона ж навіть ні на йоту не збиралася полегшувати його. Взяла й скала руки, коли потрібно було діяти. А потім взагалі поїхала та ще й до Кевіна. Хто так чинить? Потрібно зіткнутися з проблемами віч на віч, а не ховатися якомога далі.

Через неї брат геть розклеївся. Ми намагаємося забігати до нього кожнісінької вільної хвилинки, але справ все більшає і більшає. Хтось зіпсував гальма у машині Святослава й він мало не потрапив до лікарні. Добре, що хоч пощастило і відбувся невеличкими подряпинами.

Але це означає, що потрібно таки підганяти того детектива, бо так далі йти не може. Випадки нападів частішають. Раз у тиждень та й практично в ті самі дні й години. Неначе по графіку. І як не ухиляйся, що не придумуй, злочинний геній йде на два кроки попереду. До того ж, щоразу підозра падає на все нову й нову людину.

Так, ми вже не підозрюємо Ніка. В поле зору зараз потрапили з десяток акціонерів: лікарні та кількох торгових центрів. Двома Святослав завідує повністю самостійно. Звісно, за допомогою помічників. Але доводиться контролювати навіть найдрібніші аспекти діяльності, тож він цілими днями й просиджує в кабінеті над паперами. Чомусь йому здається, що захочуть цього разу підставити його, як бізнесмена, тож не міг допустити жодної помилки.

До речі, відбулося ще декілька змін. Білява Катя (так-так, та сама якій Тім довірив керувати хором поки його не буде і паралельно учасниця «Едельвейсу») все частіше й частіше стала забігати до Тіма. То якийсь підбадьорливий тортик принесе, то домашніх страв, то взагалі весь хор до його порогу прижене, щоб поспівали й трішки розрадили. Здавалося, що вона готова на все, аби вивести його з цього стану і були в мене підозри, чому ж Катя так поводиться.

Заходжу до вже такого знайомого під’їзду (це ж Аліса його потягнула недавно переїхати сюди) та біжу по сходах на потрібний поверх. Мені не важко. Можливо, після тієї поїздки з Адріаною боязнь до ліфтів стала трішки меншою, але не настільки, щоб я користувалася таким транспортом сама.

Тож поволі піднімаюся та чекаю, поки хтось почує мій дзвінок і відкриє двері. Минає хвилина, дві й нічого. Думаю, що невже Тім вибрався на вулицю, щоб подихати свіжим повітрям, але двері таки відкриває… Катя.

– Привіт. Я б обійняла, але як бачиш…– посміхається і вказує на свій одяг, що повністю вкритий борошном. Та й взагалі – вона вся була в ньому.

Не встигаю й відповісти, як з-за її спини з’являється… усміхнений Тім. Мружуся, бо здається, що це неможливо, але ні – Катя розворушила мого братика. Кидаюся до цих двох і попри те, що обоє в борошні, обіймаю. Яка ж я рада, що хоча б у цьому питанні все налагоджується.

– І що ви тут робите?- бадьоро закрокувала на кухню. Так, можливо варто було б залишити їх самих, але хотіла подовше побути з усміхненим Тімом.– Ууу печиво. Це вже можна спробувати?

– Так, але обережно – воно гаряче,– посміхається Катя й ми всі троє, як маленькі діти, накидаємося на нього.

Як же приємно проводити разом з ними час. З Тіма й Каті вийшла б чудова пара.