Розділ 4. Все те, що приховане, стає явним

Роксана

Хоч слова Святослава були дещо абсурдними, але десь глибоко в душі я була з ними згодна. Адріана поводилася ну аж надто незвично. Так, бачилися останнім часом ми не часто, бо допомога Святославу й турботи про власний бренд забирали всі мої сили. Але коли знаходилася вільна хвилинка і у неї, і в мене, ми вибиралися кудись на природу або просто гуляли Києвом. Час від часу до нас приєднувалася і Аліса, проте тоді будь-які веселощі зникали. На неї страшно було дивитися. Вона досі не могла відійти від того, м’яко кажучи, інциденту на весіллі. Але зараз не про це.

Ось і сьогодні ми знову зустрілися. У мене був підступний план – вивідати, що ж із нею відбувається. Можливо, є якісь проблеми й вони з Максом не хочуть з нами ділитися, щоб не ускладнювати Святославове і моє життя ще більше. Але невже вона не розуміє, що я справді хочу допомогти? Будь з чим. Це таке собі вибачення за всі біди, що я принесла у їх життя. Зараз аж не віриться, на що я тоді пішла заради власної вигоди.

– Ну, розповідай, що в тебе нового?– задала абсолютно далеке питання від того, що хотіла б.

– Та майже нічого не змінилося. Хіба лише поки вирішила, що припиню виступати на сцені й просто записуватиму нові пісні,– вдавано бадьоро промовила Адріана.

– Дано, а чому так? Ти ж завжди найбільше любила саме це відчуття, коли виходиш на сцену й бачиш щирі емоції людей від твоєї творчості.

– Та це більше те, що любить Аліса. Пам’ятаєш, вона розповідала?– говорила Адріана, а мені здавалося, що вона просто на ходу шукає виправдання, щоб прикрити щось інше.– Та й я більше хочу зосередитися на особистому житті, спокійно посидіти ввечері біля каміна, подивитися якийсь фільм в обіймах Макса, прокидатися й милуватися коханим.

– Але ж ти знаєш, що це неможливо,– сказала прямо, можливо саме так зможу вивести її на чисту воду.– Мені Тім кілька днів тому розповів про їх грандіозні плани. Тур розпочинається через два тижні й триватиме місяців п’ять, якщо не більше. Артур допоміг їм домовитися ще й про концерти за кордоном.

– Таак. Підловила,– посміхнулася вона, а за секунду її лице стало таке сумне-сумне.

– Дано, що з тобою? Чому ти так зажурилася? Не хочеш, щоб Макс їхав?

– Та ні. Це ж їх мрії, не хочу, щоб через мене він від чогось відмовлявся.

– То їдь з «Едельвейсом». Якщо ти хочеш припинити концертну діяльність, то зможеш записувати нові пісні й так. Та й писати їх буде легше. Нові відчуття, нові враження, нові люди.

– Я не витримаю. Це буде надто тяжко. Особливо, коли доведеться повертатися.

– Про що ти? Я розумію, що це довго, але останній твір тур минув так просто. Ти встигла не тільки виступити, а й все місто оббігати і на чужих концертах побувати. Чому ж ти хочеш полишити все те, що любиш всім серцем?– напосідала я.

– Я..я.. вагітна. Вже три місяці,– нарешті видавила з себе Адріана й подивилася на мене чомусь таким приреченим поглядом.

– Вітаю,– мало не застрибала на місці й кинулася обійняти подругу.– Це ж така чудова новина, навіщо ви її так довго приховували?

– Знаєш…– на мить затнулася Адріана, думала, чи варто взагалі говорити це.– Ми з Максом дізналися про все за кілька днів до весілля. Спершу не хотіли розповідати, щоб не змішувати всі радісні події воєдино. Потім хотіли просто гарно відпочити, щоб ніхто не повчав, як не можна та чому. А далі… Аліса. В неї зараз не найкращі дні й я не хотіла радіти, коли її життя руйнується.

– Та що ти таке кажеш? Можливо, саме ця подія й виведе її з суцільної меланхолії,– загорілася я.

– Думаєш?– недовірливо протягнула Адріана.

– Впевнена на всі сто. От хіба тобі не ставало легше, коли серед похмурої буденності виринала одна радісна подія, що маленьким надійним промінчиком зігрівала душу?

– Та мабуть.

– Ну от. Давай зараз же і розповімо,– посміхнулася й покрокувала прямо до квартири Аліси й Тіма. І як ми опинилися зовсім поруч? Ні, не подумайте, це не я.

Всю дорогу я сподівалася, що брата вдома не буде й ми зможемо спокійно порозмовляти, обговорити всі деталі та підняти настрій нашою поки ще малесенькою таємницею. Будинки неначе пролітали повз мене чи то я повз них. Навіть не помічала дерев, квітів, не бачила людей, не чула Адріану, що напевне щебетала всю дорогу. Я б так і зробила, якби така важка таємниця звалилася з плечей і дала знову повноцінно насолоджуватися життям та мріяти про щасливе майбутнє.

Ліфт був надто повільним і я б пішла сходами, але Адріані це зараз було ні до чого. Вона й так вже надто довго на ногах. Можливо, їй потрібно відпочити?

– Ти не втомилася?

– Ні, ти що,– посміхнулася Дана.– Я взагалі чула від інших, що на перших місяцях може страшенно нудити та будеш засинати прямо на ходу. Але в мене це зовсім не так. Я б і марафон могла побігти, але й до вагітності була не надто сильна в цьому.

Металеві двері зі скрежетом відчинилися й ми зайшли досередини. І тут я нарешті згадала, чому раніше користувалася саме сходами. Боялася в своєму житті не так вже й багато чого, проте ліфтів страшенно. Було лячно, що ось-ось і щось не витримає, а ми полетимо донизу. Ноги завжди страшенно тремтіли й коли ліфт їхав складалося таке відчуття, наче я не стою, а витаю за сантиметр від підлоги. І от зараз таке.

Але тут була одна кардинальна зміна. Адріана була поруч і вона знала про мою фобію, тому міцно стискала мене за руку. Настільки сильно, що я відчувала – я жива, стою, зі мною досі все в порядку. І ось ліфт зупиняється, а ми благополучно виходимо.

– Дякую,– шепочу одними губами, поки стукаю в двері й чекаю, що хтось їх відкриє.

– Будь ласка,– лагідно посміхається Адріана і за секунду її супер турботливий вираз обличчя перетворюється на мега турботливий.– Тіме, що сталося?

– Братику?!– поволі повертаюся до нього, очікуючи побачити найгірше.