Глава 1. Пробудження у чужому світі

Лана відкрила очі й одразу відчула, що щось не так. Повітря було теплим, зовсім не холодним, як минулої ночі, коли вона йшла самотньо засніженими вулицями. Замість знайомої кімнати гуртожитку вона побачила простір, який виглядав чужим і порожнім.

Вітальня була велика, майже порожня, без меблів, лише високі стіни та широкі вікна, через які пробивалися ранкові промені. Світло відбивалося від снігу за вікном, роблячи простір яскравим і трохи осліпливим. Лана намагалася ворушитися і відчула, що одяг теж змінився. Теплий светр і м’які штани замінили тонку куртку і спідницю.

Її серце калатало швидко. «Де я? Як я сюди потрапила?» — думки кружляли в голові, як вихор. Лана повільно підвелася й помітила на підлозі теплий плед, поруч — невеличка чашка чаю. На підлозі лежала також записка:

"Не бійтеся. Ви в безпеці. Я поруч. — Дамір"

Лана відчула дивне поєднання страху і цікавості. Ім’я, яке вона прочитала, звучало спокійно і водночас загадково. Спогади про минулу ніч проривалися в голову: холод, темрява, мотор машини, його постать серед снігу… і як він міцно тримав її за руку, коли небезпека була поруч.

Вона повільно сіла на підлогу, обхопивши коліна руками, відчуваючи легке тепло від пледа. Страх ще не залишив її повністю, але поруч із Даміром він здавався менш страшним.

Раптом двері вітальні тихо відчинилися. У прохід ступив Дамір. Він був високим, впевненим у кожному русі, з поглядом, що одночасно спокійний і уважний.

— Ви прокинулися, — його голос звучав тихо, але твердим відтінком.

Лана лише кивнула, намагаючись знайти слова, але горло було пересохле.

Він підійшов ближче, не порушуючи її особистого простору, і поставив чашку чаю перед нею.

— Пийте, — промовив Дамір. — Це допоможе відігрітися і зібрати сили.

Лана обережно взяла чашку, відчуваючи запах теплого лимону і меду. Серце калатало, а думки все ще були розгублені.

Вона спробувала пригадати події минулої ночі, але все здавалося розмитим і хаотичним. Холод, страх, чоловіки, які йшли за нею… і Дамір, який з’явився як порятунок.

— Чому ви допомогли мені? — нарешті спитала Лана тихо, дивлячись на нього.

Дамір спокійно подивився у вікно, перш ніж відповісти:

— Тому що ніхто не заслуговує залишатися на самоті в небезпеці.

Його слова були простими, але наповненими силою і впевненістю. Лана відчула дивне тепло всередині, змішане зі страхом і вдячністю.

Вона хотіла сказати ще щось, але слова не знаходили виходу. Дамір мовчки спостерігав за нею, сидячи на підлозі поряд, не намагаючись нав’язати себе.

— Вам боляче? — запитав він через хвилину.

— Трохи, — прошепотіла вона. — І страшно.

Він кивнув і простягнув їй плед.

— Добре, — сказав він. — Немає потреби робити нічого, крім того, щоб відпочити.

Лана обережно обгорнулася пледом і відчула, як страх трохи відступає. Вона дивилася на порожню вітальню і відчувала одночасно дивну свободу і тривогу. Простір був безпечним, але незвичним.

— Можете лишатися тут, — тихо промовив Дамір. — Але ви повинні знати: я не збираюся порушувати ваш простір.

Лана кивнула, вдячна за його спокій і повагу.

Вітальня залишалася тихою. Лише дзвінка чашки і звук падаючого снігу за вікном наповнювали кімнату.

Вона нахилилася, обіймаючи плед руками, і відчула, як серце поступово заспокоюється.

— Я боюся, — зізналася вона нарешті.

— І це нормально, — відповів Дамір. — Страх показує, що вам важливо.

Вона глибоко вдихнула, відчуваючи тепло від його присутності.

— Ви… можете залишитися поруч? — запитала вона.

Він кивнув, і його погляд став м’якшим.

Лана відчула дивне полегшення. Вперше за довгий час вона могла просто дихати.

Вона повільно встала й підійшла до великого вікна.

Сніг ще падав, мерехтливий у променях сонця.

Вона думала про ніч, про небезпеку, і про Даміра, який врятував її.

Він залишився трохи позаду, мовчки спостерігаючи.

— Ми всі потребуємо когось, хто допоможе, коли слабкі, — промовив він.

Вона відчула, що ці слова точно описують її стан.

— Дякую… — видихнула вона, ледве чутно.

— Не варто дякувати, — відповів Дамір. — Це було правильно.

Лана знову поглянула на порожню вітальню, і серце калатало від дивного поєднання страху, цікавості і почуття безпеки.

Цей день став початком нового життя, і голос її серця тихо шепотів: «Тепер слухай його уважно…»