Розділ 44. Адріана

Після того, що я розповіла Артуру, його обличчя стало дуже замисленим. Він на кілька довгих хвилин просто застиг, а потім якось різко неначе відтанув. Попросив прийти завтра за адресою, яку написав на листочку паперу та кудись пішов. А тепер уже прийшла моя черга думати та намагатися пригадати, хто це такий.

Звісно, він розповів, що ми познайомилися в лікарні. Це пояснює те, що коли я прокинулася уже в центрі, то відчувала, наче колись уже ламала руку. Проте Артур більше нічого так і не сказав, окрім свого імені, звісно. Але цієї інформації було катастрофічно мало і я не знала, що робити та чи варто йти за вказаною на шматку паперу адресою.

Поряд майнула постать Святослава, який якраз наближався до Маргарити та Аркадія, проте я його перехопила.

- Думаю, ти таки маєш туди піти. Це твій чи не єдиний шанс з’ясувати, що ж сталося протягом цих п’яти років та відновити зв’язок з втраченими родичами та друзями,- сказав він, вислухавши мою розповідь.

- Але які вони мені друзі, якщо я навіть не пам’ятаю їх?

- Повір мені, якщо зараз не спробувати все повернути, то можна дуже багато втратити.

- Але звідки ти знаєш?

- Колись і в мене був такий шанс – піти й повернути всіх, але злякався. Думав, що прийду, всі просто відвернуться від мене, а я залишуся сам. Хоча так і сталося, але тому, що не вирушив за адресою, вказаною на шматку паперу,- зітхнув Святослав.- Проте добре, що я зустрів Маргариту та Аркадія. Вони були для мене неначе рятівним жилетом, замінили друзів та допомогли і з центром, і з лікарнею.

- Тоді я маю піти,- пробубніла скоріше до себе, ніж до свого співрозмовника.

Раптом залунала пісня. Така знайома і водночас ні. Вони викликала стільки емоцій, що я буквально не витримала й сперлася рукою об стіл, що стояв неподалік. Дивно було відчувати все це, а коли перед очима з’явилася на мить картинка мене танцюючої з кимось, то взагалі. Проте вона вже за кілька секунд зникла, а я так і не дізналася, що то було.

Наступного ранку я бігала по своїй кімнаті в центрі й перебирала не багатий гардероб. Я тут лише три місяці й встигла розжитися на не так уже й багато речей, хоча мені й платили на диво високу зарплатню.

Я поняття не мала, що вдягнути для такої оказії й обрала костюм, що складався з чорного топу та темно-сірих піджака й штанів. Волосся просто випрямила та зачесала назад, щоб остаточно створити діловий вигляд. Як-не-як, а я йшла, щоб дізнатися всю правду про себе, а не щоб святкувати, припустим, день народження.

Хоч було й дуже лячно, все-таки о дванадцятій ранку я вже стояла під будинком та натискала на дверний дзвінок. Чесно, мені було все одно, як виглядає дім, навіть не запам’ятала, як дісталася сюди. Мені було зараз страшенно цікаво, якими були ці п’ять років, що тоді сталося, чи з’явилися в моєму житті якісь нові люди. І на все це, наскільки я розумію, відповідь міг дати лише Артур.

- Доброго ранку, Адріано. Радий, що ти прийшла. Нам серйозно потрібно поговорити. Сьогодні ти дізнаєшся всю правду,- промовив усміхнений Артур, але з кожним його новим словом посмішка все більше блякла й блякла, доки зовсім не зникла з його вуст.