Розділ 43. Макс

Минуло рівно два тижні й один день, а я все не викидав погляду Адріани з голови. Кому-кому, а мені він був занадто знайомим. Це ж я бачив цей погляд у дзеркалі кожнісінького дня. Але як? Як вона змогла забути мене?

Проте сьогодні мене знову відірвав від таких роздумів Тім. Тільки раніше таким приводом мало бути те, що ми маємо виступити на якомусь новому концерті й суто з піснею, яку написав я. Це, звісно, мені подобалося, але в нашому репертуарі була не тільки вона і вчора подібний стан речей вивів мене з себе прямо перед виступом. За пару хвилин до виходу на сцену сказав усім, що заспіваємо іншу пісню. І наступні концерти скасували, а точніше наші запрошення на них. Їм потрібна була лише та пісня, а я ж хотів показати наш хор всій країні, чого не зміг би зробити за допомогою неї.

Отже, сьогоднішня поява Тіма в моїй квартирі неабияк здивувала. А точніше те, що він передав мені запрошення на якийсь день народження нашого далекого знайомого. Сказав також, що там буде і Роксі. Начебто це наш спільний знайомий.

- Ну добре,- погодився я нарешті.- В тебе є ідеї для подарунку, а то голова щось геть не варить?

- Так-так. Не хвилюйся. Роксі купила вже все за нас, залишилося просто віддати подарунки.

Цього разу я на диво довго збирався. Ніколи раніше цей час не перевищував десяти хвилин, а тут вже тридцять минуло, а я просто дивлюся на чорний костюм та джинси з сорочкою і думаю, що обрати.

- Агов, Тіме. Що порадиш?- запитав, показуючи на два варіанти, чого ніколи не робив раніше. Дивні якісь відчуття були. Такі, наче я маю виглядати просто та водночас ідеально.

- Та це повинна бути маленька домашня вечірка, до десяти людей. Не варто так хвилюватися про свій зовнішній вигляд.

- Тоді чому покликали нас. Я навіть не знаю того… як його ім’я?

- Його звати…Діма. І я також не можу зрозуміти, навіщо він нас збирає. Здається, це для нього важливо,- якось багатозначно сказав він.

Я лише мовчки кивнув та пішов перевдягатися.

За кілька хвилин ми таки кудись вирушили. На диво балакучий Тім зараз лише мовчав. Здавалося, наче він щось приховує, але розпитувати страшенно не хотілося, тому я мовчки втуплювався у вікно.

Хвилин за тридцять мене починала з’їдати нетерплячка, а деякі дерева, будівлі та навіть вуличні торгові заклади, починали щось нагадувати. Ну от, я точно бачив цей кінотеатр. І бував у ньому не раз. Невже…?

- Тіме!- протягнув я й поглянув на друга.- А куди це ми приїхали? Чи не тут живе наш давній знайомий?

Він трішки зіщулився, згорбився, проте продовжував мовчати, як партизан.

- Ну добре, добре,- подумав я.- Може ми тільки проїздом тут, але хай тільки ми приїдемо до тієї квартири…

Проте мої побоювання не виправдали себе. Ми проїхали цей район і зупинилися в двох кварталах від нього.

Це була повністю незнайома мені місцевість, де я точно не бував. А великий будинок, у який так і тягнуло зайти, бачив вперше. Його оформлення мені щось нагадувало, проте поєднання такий кольорів використовувало багато людей для фасаду своїх будинків, тож я не став робити з цього якусь трагедію. Та й не було чого.

- До речі, забув запитати, Роксі ж наче також мала їхати сюди. Чому вона не з нами?

- Ой,- лише відмахнувся Тім.- Ти ж її знаєш. Вирушила ще за півтори години до того часу, на який її запросили. Здається, вона знає нашого іменинника набагато краще, ніж ми. От і не хотіла втрачати марно часу. А ще й коли отримала запрошення, то її обличчя просто світилося від радості. Мабуть, давно його не бачила.

- Що ж їх пов’язує?

- Поняття не маю,- стенув плечима Тім і пішов до будинку, а я за ним.

Двері нам відчинили майже одразу. І це була Роксі. У бежевій сукні власного дизайну вона виглядала  пречудово та аж світилася від радості. Тож, мабуть, не дивно, що вирушила сюди ще тоді, коли до самої вечірки залишалося стільки часу.

- Вони прийшли. Можемо починати,- аж проспівала вона, коли ми зайшли до великої зали.

Першим, що кинулося мені в очі був широкий обідній стіл, повністю заставлений різноманітними делікатесами. Другим – чарівна Адріана, на личку якої був шок і далеко не від того, що вона побачила мене. Адже дівчина ще досі навіть не глянула на нас з Тімом. Третім же я побачив…батька.

- Я пішов,- кинув я і швидко покрокував до виходу.

- Стривай,- неначе гепард батько за лічені секунди перетнув кімнату й перегородив мені шлях.- Настав час нам серйозно поговорити.

- Про що? Про те, як пропадав десь цілими тижнями, місяцями, роками й наплював на нас зі Стасом? Про те, як жахливо ставився до нас? Про те, як не сказав нам нічого про маму? Про те, чому через тебе Стас втік з рідного дому? Про що?

- Вона сама хотіла цього. Не хотіла, щоб ви хвилювалися за неї, бачили її такою,- тихо промовив батько, а на його очі накочувалися сльози.

Він почав розповідати про все по початку, а я мовчки слухав. Так, спершу хотів піти, проте з кожним новим словом все більше прагнув підійти до тата і обійняти його. Він пережив стільки всього, а я думав лише про себе. Чомусь гадав, наче він спеціально нас уникає, а він просто був змушений це робити, щоб дати нам можливість нормально жити.

З кожним словом я дізнавався все більше й більше. Ой, далеко не в мене було паскудне життя. Це тато мусив стільки вистраждати, що мені й не снилося. Навіть зараз виявляється він встряв у якісь серйозні проблеми, про які хоче розповісти нам усім.

Тож я просто мовчки підійшов і обійняв його. Як же жаль, що зрозумів все настільки пізно. Так багато часу витратив на пусті образи.