Розділ 42. Адріана

Минуло рівно два тижні напруженої підготовки до святкування річниці. Хоча й сама все це робила, досі не віриться як змогла встигнути за настільки короткий термін підготувати стільки всього.

Проте розуміла, з чим все пов’язано. На першому плані Маргарита й Аркадій, до яких навіть не хотіла підходити зайвий раз, тому працювала понаднормово і коли на вранішній перевірці дияволиця з милими рисами обличчя підходила до мене, я могла одразу все презентувати й видихнути з полегшенням.

А на другому плані був він… Тоді, на концерті, я зрозуміла, що закохана. І хоч як це не дивно, не в Святослава, а у незнайомого соліста хору, якого бачу вперше.

Це було… просто… навіть не знаю, що сказати. Ще коли ми почали пробиратися до сцени з Святославом, я підняла очі на сцену, поглянула на соліста й не змогла відірвати погляду. В ньому було щось таке рідне, незбагненне, але водночас окрім якоїсь теплоти, відчувалася ще й жорстокість. А чому?

Весь їхній виступ я не відводила очей. Здавалося, наче пісня присвячена мені, особливо коли погляд його карих очей також прикипів до мене. Але з якого дива? Ми ж не знайомі. Чи ні?

Проте тоді підійти та запитати я так і не наважилася. А Святослав, так нічого й не розуміючи, потягнув мене до машини, намагаючись вивести з цього натовпу, поки не почалася тиснява.

Знаю, що не потрібно у це вірити, проте… я всією душею сподівалася, що ми ще зустрінемося. От хоча б сьогодні, на цьому святі. І нехай він і буде співати сьогодні, а продовжуватиму все контролювати, все одно підійду до нього і задам питання, яке так довго турбувало.

- Адріано, чому так замріялася? Де музиканти?- поволі підійшла Маргарита у своїй темно-червоній розкішній сукні та заговорила вдавано спокійним голосом.

- Мали бути вже тут,- кинула короткий погляд на годинник та уважно оглянула сад.

- Якщо ніхто не заспіває вже за п’ять хвилин, то ти сильно пошкодуєш,- ласкаво посміхнулася вона, роблячи вигляд для гостей, що це просто мила бесіда.

Я починала панікувати. Не знала, що робити, адже в чому була впевнена точно, то це в тому, що музиканти таки з’являться, але їх так і не було.

Залишалася лише хвилина і я, не знаючи кращого виходу, сама вийшла на сцену. Добре, що з часу моїх виступів у центрі залишилася музика до відомих пісень.

Ех, людей тут було значно більше, ніж у центрі. Та й підготовка тоді в мене, хоч і мізерна, проте все-таки була. А раптом мені зараз не вдасться виконати все настільки добре, як в центрі? Що, якщо так лише зіпсую всю ситуацію?

Але попри всі страхи я таки заспівала. І люди, хоч спершу й не показували цього, справді милувалися моїм виконанням. А мене ж охопила якась гордість.

Програма для музикантів завершувалася і я зійшла зі сцени. Якась ейфорія неначе окрилила мене і я продовжувала виконувати свою роботу організатора, літаючи поміж рядами, слухаючи компліменти та намагаючись оминати Маргариту або Аркадія.

- Адріано, куди ти тоді зникла? Та що забула на цій вечірці? Аркадій і Маргарита небезпечні, невже не знаєш?- раптом виринув з натовпу блондин.

- Я не розумію про що ви…- відповіла дещо розгублено, роздивляючись риси знайомого незнайомця, а потім розповіла те, про що не знав ніхто, окрім Святослава.- Я не пам’ятаю останніх п’яти років свого життя.