Розділ 41. Макс

Ох, довгенько мені довелося поморочитися. Але минуло вже цілих дві години, а нічого не змінилося. Ми й досі були звичайними відвідувачами цього концерту, а не тими, хто мав виступити на ньому.

Коли розпочався виступ першої групи, розпач, який ховався десь глибоко в мені, починав пробиратися на поверхню. Проте сьогодні явно був не той день, коли я дам нашому хору можливість так легко відступити від своєї мети. Знав, що повинен врятувати ситуацію, адже це сталося через мене.

- Арсенію Петровичу, дозвольте нам також виступити,- вкотре звернувся до організатора всього цього дійства.

- Та забирайтеся звідси! Ще раз проберешся сюди, вижену не тільки з намету, а й не підпущу ближче ніж на кілометр до сцени і тебе, і твоїх хористів!- плювався словами організатор, постійно натискаючи на клавішу виклику охорони.

- Але…

- Пішов геть! Це останнє попередження!

Я пошкандибав геть, але раптом мене осінило. В голові визрів просто ідеальний план, як пробратися на сцену й показати хор «Едельвейс» всім цим людям.

Оскільки не хотілося підставляти нікого, я обрав найпростішу тактику. Проте вона повністю залежала від того, чи пощастить, що обставини складуться саме так, як планував.

І нам пощастило.

 - Народ, збираємося прямо під сценою. До кінця концерту залишилося всього лише кілька хвилин, а це означає що?

- Наш час виходити на сцену,- вигукнула Таня.

 - Правильно. Вперед,- посміхнувся я і бадьоро покрокував до сцени. Знав, що зараз покладаюся лише на удачу, як і те, що нам просто має пощастити.

Саме так і сталося. Нам скажено пощастило. Останній гурт, який був головною приманкою на цей концерт і загальною таємницею, якраз розпався через малесеньку дрібничку.

Знаю, людям не пощастило, бо вони не почують своїх улюбленців. Гурту також, бо вони вже можуть ніколи й не зібратися разом. Проте це був неймовірний шанс для нас – хору, якому ніколи раніше не випадав такий прекрасний шанс. І ми не підведемо Арсенія Петровича, хоч як він і не намагався не допустити нас до сцени.

- Та виходьте вже на сцену. І пам’ятайте, ви можете заспівати лише одну пісню,- промовив організатор і дав сигнал охоронцям, що нас можна пропустити.

Ми вийшли на сцену і просто завмерли. Стільки людей дивилося на нас, чекало чогось неймовірного, феєричного… А в нас був лише один шанс, одна пісня, яка мала підкорити ці серця.

Я не знав, що робити, котру обрати. Репертуар, підібраний на сьогодні був просто величезним, особливо зараз, коли вже потрібно було співати, а ми й далі мовчали. Арсеній Петрович почав шипіти на нас з-за куліс, а за секунду показалися охоронці, які мали  зняти нас зі сцени, якби ми й далі нічого не робили.

- Ти….ти…..ти…ти,- почав Тім, а його підхопили інші.- Ти…ти…ти…ти…

І тут я зрозумів, вони співають мою пісню. Хочуть допомогти, врятувати ситуацію й показати мене з нової точки зору.

- Ти голос мого серця…Серця стук...Ніколи не дізнаєшся…Що тут,- почав я і глянув на людей.

Хотілося побачити реакцію на свій спів. Чи сподобається моя пісня людям? А що, як ні? Чи запросять нас тоді знову на такий грандіозний, за нашими мірками, концерт? Така честь випадає далеко не кожному хору, особливо в Україні, де таке мистецтво майже не розвинене.

Проте мої страхи не виправдалися. Люди були в захваті. Майже всі почали махати високо піднятими руками, в яких були ввімкнені ліхтарики. І хоч трішки світла часом потрапляло нам в очі, ми також не могли втримати радісних емоцій. А яка ж картина утворилася… Сотні ліхтариків, які постійно мерехтіли… Краса…

- Ти голос мого серця,- проспівав я знову і глянув у натовп, якраз на Адріану. Дівчина з усмішкою на вустах дивилася прямо на мене, проте не впізнавала. Але як? Чому? Невже вона також забула мене?