Розділ 39. Макс

З часу нашої розмови з Савелієм Андрійовичем минуло годин з чотири, а голову все не покидали думки. Так, спершу хотів покинути друзів й замкнутися у своїй квартирі або ж втекти за кордон до брата й маленького Костислава та провітрити голову. Але ж це точно не буде виходом з ситуації, що склалася.

Та й минуло вже досить багато часу з нашої з Адріаною минулої зустрічі. Вона вже мене напевно забула. І навіть тоді, коли бачилися востаннє, дивилася на мене таким поглядом, наче прощається. Але все-таки, куди вона зникла? Можливо, їй потрібна моя допомога?

Не хотілося навіть уявляти, в якій ситуації вона могла опинитися. Серце болісно стискалося від найменшої підозри на щось неладне.

- Агов, друже. Точно все в порядку?- підсів до мене Тім, який зараз виконував мої обов’язки та завершував останні приготування до нашого виступу.

- Та точно. Невже маю аж такий поганий вигляд, що ти вже вп’яте мене це запитуєш?

- От того й питаю. До твого відома…- бадьоро промовив Тім, який був у передчутті першого такого масштабного концерту.- Я це вже кажу не вп’яте, а дванадцятий раз. Проте перших сім ти просто не чув.

- Багатенько,- зручніше вмостився я у своєму кріслі.- Далеко ще?

- А ти б сам краще підійшов до водія і спитав. Я вже реально весь на нервах. Озирнись по сторонах. Всі такі ж, як ти і я просто не можу вирішити проблем кожного. Невже я єдина відповідальна тут людина, яка розуміє, що в таку важливу мить потрібно поставити межу між особистим і роботою.

Я підскочив зі свого місця й уважно подивився на кожного. Настрій у салоні автобуса панував страх який гнітючий. Навіть Таня, найактивніша з усіх, сиділа, понуро схиливши голову та вивчаючи бруднувату підлогу. Не було ні тихих розмов, ні ледь чутних смішків. Всі просто були такими відстороненими, наче звичайні незнайомці в автобусі. Хоча й ті були активнішими та знайомилися між собою.

- Action this day…- підхопився я та затягнув на повен голос одну з пісень нашого улюбленого всіма гурту Queen.

І всі раптом стрепенулися. Першим до мене приєднався Тім, за ним Катя, згодом Марк, Юля, Таня, Ден, Зоя, Еді, Мик, Киря та нарешті Сем. Всі одразу пожвавішали та почала справжня поїздка, за якими так сумував. Адже, справді, ми вперше за дуже довгий час їхали на концерт за місто.

Ще як тільки ми під’їжджали, я побачив, яка шалено велика кількість людей тут. Невже саме нам випаде нагода виступити перед тисячами людей? Це перший наш аж настільки масштабний виступ.

Як тільки подумав про це, нервове тремтіння охопило все тіло. Дивний холод охопив мене, не даючи розслабитися.

- Друже, невже ти злякався?- посміхнувся Тім і поплескав мене по плечу також дещо тремтячою рукою. Але на відміну від мене він явно не втрачав свого внутрішнього спокою.

- Це вперше…

- О, так. Думаю, після цього почнеться наша нова ера,- багатозначно поглянув Тім на довгі юрби людей та сотні наметів, які розкинулися по всьому імпровізованому майданчику. Скільки ж вони тут чекають?

- От чому продюсер так наполягав на цьому концерті, що навіть почав залякувати неможливістю майбутніх виступів, якщо не заспіваємо зараз.

- Та ні. Він просто по життю такий. Це ти ще з ним просто не спілкувався цих два місяці й не знаєш його характеру. Але після цього концерту візьмеш ці обов’язки на себе.

- Може..,- спробував я перекласти хоча б частинку відповідальності на плечі Тіма.

- Е ні. Ти, звісно, мій найкращий друг, але я поки не готовий пожертвувати своєю нервовою системою заради тебе та й «Едельвейсу». Що б ти розумів, зараз я так прекрасно тримаюся, бо це ще іграшки в порівнянні з нашими ромова та суперечками. А сперечатися він ой як не любить.

Мені ж лише залишалося мовчки погодитися з другом.

- І, може, заспіваємо нову пісню.

- Ти що? Я ж взагалі не хотів її нікому показувати,- шипів я на друга, згадуючи ті злощасні ноти, які написав у період, коли взагалі не вилазив зі своєї квартири.

- Проте в тебе ж талант. Та й ці слова були написані справді від душі. Вони ж адресовані Адріані, так?

- Угу,- лише кивнув.

- Тоді вони мають зазвучати. А що, як їх почує Адріана? Може, пробачить?

- Не знаю. Я стільки лиха їй завдав,- похитав головою та ледь встиг схопитися за сидіння, коли автобус різко загальмував.

- Приїхали,- бадьоро кинув водій, а я поглянув на сцену. Там мав початися другий і вирішальний етап нашої кар’єри.

- Ви не чули? Ми приїхали. Беремо свої валізки та гайда до того білого намету з жовтими вкрапленнями. То, наскільки я зрозумів, і буде наша спільна гримерка. Всі почули?- нарешті я справді відчув роль командира. Тепер найважливішим завданням було зібрати всіх та підготувати до грандіозної події в наших кар’єрах.

- Так.

- І дивіться, щоб не шукали потім нікого. Це  найважливіший виступ нашого життя і все буде ідеально. За мною,- махнув я рукою й першим вирушив до намету, проворно обминаючи людей.

Проте все було далеким від ідеалу. По-перше, виявилося, що той намет таки не наш. А по-друге, у нас взагалі не було місця, де можна було б зібратися й підготуватися, бо нас просто списали. А чому? Тому, що за всіма клопотами забули попередити продюсера, що ми готові виступити.

Ось так, здавалося б, початок грандіозної кар’єри, пішов наперекосяк. Проте всі ми ж знаємо, що нічого не буває так просто й для досягнення певних цілей потрібно ще ой як постаратися.