Розділ 35. Макс

Повернувшись, я застав абсолютно іншу картину. Сміх, як виявилося, з моєї квартири, лунав аж до кав’ярні. Пригнічений настрій учасників «Едевельйсу» зник у невідомості, а замість нього з’явилися інші, бадьорі люди, по яких уже складно було б сказати, що вони весь сьогоднішній день просиділи над роботою.

Я був приємно здивований. Особливо тому, що буквально за сорок хвилин моєї відсутності, вони встигли скомпонувати все та роздати партії кожному. При чому, поглянувши на свій листок та на загальний, помітив, що вони впоралися навіть краще, ніж я.

- То, може, я вам зовсім не потрібен? Виявляється, лише заважав…- тихо сказав я, але мої ледь чутні слова миттю обірвали веселощі навколо й все затихло.

- Та що ти говориш?- першим не витримав Тім.- Без тебе цього всього не було б.

- Але ж ваша робота…

- Це все ми зробили завдяки тобі,- промовила Катя, біляве волосся з жовтими прядками якої було так схоже на саму квітку едельвейс.- За цей вечір ти встиг накидати дуже багато варіантів нот, а ми лише взяли найвдаліші частинки й зліпили їх разом.

Слова Каті розвіяли всі мої страхи. Вони не викинули мене з свого колективу та ще й почали більше цінувати мою роботу.

Поглянув на них, таких різних, але поєднаних спільною ідеєю, «Едельвейсом» та посміхнувся. Як же дивно і водночас класно працювати з ними всіма. Адже скільки ж абсолютно різних особистостей стояло зараз переді мною. Їх всіх об’єднала любов до музики й саме через це я стою зараз тут, а не валяюся у якомусь провулку біля баків зі сміттям.

Раніше навіть не уявляв, наскільки ж одна риса, вподобання, може змінити все життя. Але саме любов до музики насправді витягла мене з прірви. Так, дзвінок брата був дуже важливим для мене, проте, що б я робив, якби не зустрів учасників хору «Едельвейс»? Адже тепер не уявляю свого життя без них.

- А що в тебе в руках?- запитав Тім, який щойно затвердив останні нюанси нашого завтрашнього виступу з Танею, нашим організатором поїздок. Хоча це й був обов’язок Тіма, рудоволосий метеор під іменем Таня, вже встигав все зробити ще до того, як він тільки почне все планувати. А ще вона просто це обожнювала, тому він і погоджувався з таким порядком речей і тільки затверджував все, коли вже всі транспортні питання були погоджені.

Після його слів, я таки поглянув на себе й пригадав, що щойно в кав’ярні придбав безліч тістечок та взяв різних видів кави для друзів. Дивно, але нічогенька вага взагалі не давала про себе знати, але тільки до зауваження Тіма.

- Агов, народ! Чому ж ви мені не говорите? Я геть забув, що приніс нам солодкий десерт. Налітай!

Наступного раночку я прокинувся на диво бадьорий. Це вперше зміг нормально виспатися. Виявляється, як же просто жити, коли викинув всі свої турботи з голови і просто насолоджуєшся сьогоднішнім днем та весело проводиш час разом з друзями.

Швидко прийняв душ та приготував сніданок. Напевно вперше в мене так чудово вийшов омлет. Я аж відчув себе геніальним кухарем. Звісно, моя оцінка своїх кулінарних навичок скотилася аж до плінтуса, коли я спробував фруктовий сік власного виробництва. В ньому не те, що не містилося смаку жодного з фруктів, він ще й з якогось дива вийшов страшенно солоним. Напевно цього ніколи не зрозумію. Хоча, думаю, що випадково висипав пів баночки солі, коли посудина перевернулася. Але чисто логічно, це не зовсім моя вина.

Тоді, перекусивши, нап’ялив на себе сценічний костюм і поглянув у дзеркало. О так, тепер розумію, чого обрали такий прекрасний колір. Він мені чудово пасував, мабуть, як і всім іншим. Хоча якщо в когось таке ж обличчя, як було у мене нашого минулого виступу, то жоден костюм не врятує.

До речі, мушу зазначити, сьогодні зібрався дуже рано й міг би ще дві години нудьгувати, вичікуючи, поки автобус з іншими учасниками підбере мене, але як же це нудно… Тому вскочив на ноги та поїхав на метро до Тіма.

Як же давно не користувався підземкою… За ці всі роки мій прибуток дозволяв спокійнісінько кататися на таксі й не думати про економію на чомусь. Але зараз зрозумів, як багато втрачаю. Тут, під шаром бетону, вирувало справжнє життя.

Хтось кудись поспішав та біг через увесь перон, інші спокійно читали на лавці або вже у вагоні, спершись на поручні. А ось ремінець від гітари якогось хлопця зачепився за поручень і люди затримали вагон, щоб допомогти хлопцю і він не позбувся гітари або навіть свого життя.

Дивно, але саме тут відчувалися справжні емоції, щирість, хвилювання за оточуючих. Рідко можна було побачити абсолютно байдужих людей і вони були скоріше винятками, ніж загальним правилом.

І тут я усвідомив... А до кого належу я? Чи можна мене назвати тією людиною, яка завжди готова допомогти, старається робити все, щоб це було на благо людства? П’ять років тому я доказав, що являюся останньою свинею.

Тоді, прямо перед тим, як наш з Адріаною шлюб мали зареєструвати, ми зробили фотографію. Вона ще й жартома вдягнула мені корону, неначе кажучи, що я для неї король всього світу й важливіший за все.

А я… Зрозумів, що Адріана варта кращого життя. Так, в мене були гроші. Але я не міг дати коханій того всього, що вона хотіла. Я боявся контролю, боявся залежати від когось. І цей жалюгідний страх зіпсував нам все.

Я втік. Вона мене знайшла. Я, хоч і словесно, завдав їй знову скаженого болю. Дивився на неї й моє серце розривалося з жалю на шматки і знову виливав весь бруд на неї, скидував вину в тому, що вона не контролювала, на її тендітні плечі.

Вона слухала, мовчки ковтаючи сльози та розтираючи туш по обличчю. А я кричав далі, поки не замовк також. Тоді Адріана просто підійшла, поклала обручки в мою долоню й пішла. Я ще чув її ридання на сходах, але через свої безглузді принципи не міг відчинити дверей та втішити кохану.

То, можливо, я недостойний навіть того, щоб знаходитися в метро? Можливо, я і є той виняток з загального правила, який не може мати нормального життя?