Розділ 32. Адріана

Навіть не знаю, скільки днів я вже живу в цьому центрі. Вони пролітають наче одна мить. Так, відчуваю себе на своєму місці. Страшенно люблю допомагати людям. Але є щось таке, що не покидає, щось невловиме. Можливо, я забула про щось дуже серйозне й важливе для мене?

Ще першого дня Святослав допоміг мені зрозуміти, що я сильно постраждала, а точніше моя голова й це призвело до втрати пам’яті. Не уявляла, що можна забути цілих п’ять років свого життя, але виявляється - можливо все.

От тоді я й зрозуміла, що мені немає куди піти. Знаючи батьків, з їхніми постійними роз’їздами по роботі, не здивуюся, що вони взагалі в іншій країні, а більше знайомих у мене немає.

- Можеш пожити тут,- промовив тоді Святослав.

Я здивувалася його пропозиції, адже місце в такому гарному реабілітаційному центрі коштує далеко не дешево, а в мене не було з собою ані копійки. Проте поглянувши на його щиру посмішку, яку доповнювали милі кучерики, зрозуміла, що попри міцну статуру, яка вселяє переляк усім зустрічним, він найдобріша людина з усіх, кого зустрічала.

Тому без зайвих вагань погодилася на пропозицію, поставивши за умову те, що я допомагатиму в роботі. Звісно, медичної освіти у мене не було й навіть іспити з біології я ніколи не здавала. Проте мені ще в школі могли довірити якусь паперову роботу й я з легкістю тоді з нею справлялася. Знаю, адміністратором мене не могли зробити, проте його помічником я таки стала й от тоді зрозуміла, що знайшла своє місце у житті.

Організовувати невеличкі святкові вечірки, щоб підняти дух тим, хто перебував на реабілітації, влаштовувати веселі ігри, бігати від кабінету до кабінету й передавати якісь важливі папери з рук у руки в мене прекрасно виходило. А ще я часто могла спинитися й порозмовляти з пацієнтами або відвідувачами. Так багато цікавих, романтичних та драматичних історій можна було почути, що з легкістю могла б написати безліч книг на основі реальних історій.

Якось я навіть почала писати одну історію, але по ходу написання різко змінила сюжет, а потім взагалі кинула це заняття. Тоді чітко зрозуміла, що це не моє і вже більше не бралася. Та й хто б читав мої каракулі взагалі?

Одним словом, за цей час я спробувала безліч всього. А скільки ж я розваг встигла придумати… Ой, не злічити. Тому напевно мене почали всі тут впізнавати. Святослав почав цінувати мою організаторську майстерність і назначив мене також організатором закупівель їжі на ці невеличкі торжества.

Тоді якраз відбувалося одне з таких дійств. Талановиті постояльці центру зібралися, щоб дати концерт. Один із номерів скасували, а наступні виступаючі були неготові через те, що ще переодягалися.

Я на радощах схопилася з місця й вийшла на сцену. Страху не було ні краплі, хоча це вперше за всі вісімнадцять, а точніше, двадцять три роки свого життя, я співала на сцені.

- I found a love…- співала я пісню Еда Ширана, а з часу випускного – свою улюблену й бачила захват в очах людей.

Навіть Меланія Тельмах, яка ненавиділа всі ці концерти, не відводила від мене очей, а після виступу почала аплодувати. Як і всі інші. А Святослав елегантно дістав одну з троянд, що стояла у вазі й подарував. Я схилилася в елегантному поклоні й посміхнулася.

Мені страшенно подобалося нове життя.