Розділ 31. Макс

Прихід всіх учасників хору «Едельвейс» одразу ж неначе оживив мою квартиру. Я зараз почувався студентом, який разом з друзями зібрався для того, щоб підготувати якийсь спільний проект. Правда, зараз ми всі вже випустилися з консерваторії й тепер нас турбують набагато серйозніші проблеми, ніж раніше.

Проте вже наближався вечір і весь цей час ми сиділи, втупившись очима в ноти й намагаючись виправити їх так, щоб все було красиво, мелодійно… Одним словом, атмосфера геть перестала бути дружньою. Ми всі поодиноко сиділи, майже не спілкувалися й от-от готові були зірватися.

- Максе, ти точно хочеш, щоб ми виконували ці три пісні. Як би ми цього не прагнули, але не встигнемо довести їх до ідеалу й заспівати. Надто мало часу,- знову звернулася Юля, яка була керівником групи, що допомагала мені з підбором репертуару.

- А що ти пропонуєш? Вийти на сцену й заспівати якусь дитячу пісеньку? Нас же не сприймуть всерйоз,- мало не почав кричати я, але вчасно схаменувся, побачивши, що знову беруся за старе. Замість того, щоб зривати свою злість на інших, потрібно спрямувати її в правильне русло.

- Перерва?- пошепки запитав Тім, що сидів поруч і вже мало не засинав.

- Перерва!- крикнув я й швидко вибіг на вулицю. Думаю, нічого не станеться, якщо залишу їх на п’ять хвилин.

Тепле літнє повітря приємно окутало, даючи відчуття затишку та якогось полегшення. Нарешті можна видихнути й насолодитися тишею. Вперше за стільки годин ніхто не шарудить папером та не наспівує щось собі під ніс...

Знаю, вони допомагають мені виконувати свою роботу, але почуваюся так, наче це я роблю їм послугу, а не навпаки.

Ось і знову в голову прийшла думка про те, що потрібно було сидіти всі ці тридцять годин самому за нотами, а не давати право голосу комусь ще. Раніше все було просто – обрав пісню або деколи й написав, підібрав все до ідеалу, розподілив голоси і вперед, співайте.

Але ж тепер всі відчули себе в моїй ролі й починають висловлювати свої переконання, показувати власний смак в музиці.

Проте ніхто передовсім не думає про те, що нас дванадцять і кожному треба підібрати по максимуму вигідну партію, щоб той міг показати себе. Нехтують і тим, що в кожного різний голос і не всі звучать однаково. Хтось може заглушати своїм співом когось іншого. І от замість дванадцять можуть співати троє чи четверо, а це недопустимо.

Раптом мій нюх вловив прекрасний запах свіжої випічки з місцевої кав’ярні «Посміхнись». Живіт нещадно забурчав і мій шлунок повів мене прямо до райського куточка, куди злітаються всі мешканці Києва за смакотою.

Підійшов до прилавка, щоб зробити замовлення й випадково почув розмову продавчині й клієнта, що стояв поруч.

- Ну що, Дані сподобалися тістечка? Продовжуватимете замовляти для свого центру, Святославе?

- О так, вона була в захваті. Особливо від тих, що з карамеллю. Власне, я й зараз прийшов за ними. Хочу зробити їй невеличкий сюрприз. Не підкажете, що ще особливого можна подарувати?

- Напевне кожна дівчина обожнює квіти,- замріяно відповіла продавчиня та усміхнулася.- Особливо камелії. Вони прекрасні й подобаються абсолютно всім, тому точно не прогадаєте з подарунком.

- Дякую. Ви як….

Я знову поринув у думки. Скільки ж було співпадінь: Дана – скорочення від Адріана, тістечка з карамеллю – її улюблені солодощі, які вона вперше скуштувала разом зі мною. А ще й камелія…

Віра в те, що цей Святослав знає Адріану з кожною секундою зростала все більше. Я не міг повірити своєму щастю. В мене знову з’явився шанс.

- Ви щось замовлятимете?- промовила продавчиня й посміхнулася мені.

Але замість теплоти на душі, яку повинна була викликати ця посмішка, з’явився невимовний біль. Поки я думав, Святослав пішов і я знову залишився ні з чим.

Не бажаючи знову поринати у всі переживання, які не давали нормально жити ці сімдесят днів, я пообіцяв сам собі, що з цього моменту забуду про Адріану й зосереджуся на роботі. Більше не можу марнувати свого життя на пусті мрії й сподівання, тим паче, що після того, що сталося, вона навряд чи захоче бути зі мною.