Розділ 28. Адріана

Я ще раз детально оглянула кімнату. Але цього разу окрім дуже красивого декору побачила ще й маленький клаптик паперу на одній з білосніжних тумбочок біля ліжка.

«Доброго дня. Нехай буде так, бо не знаю, коли ви прокинетеся. Не лякайтеся тому, що знаходитеся в незнайомому приміщенні. Я хочу вам лише допомогти. Але давайте поясню, що ж сталося й чому ви тут.

Коли ви позавчора впали на проїжджу частину, я якраз їхав до лікарні на свою зміну. Ваш стан мене занепокоїв і було зрозумілим, що він потребує лікарської допомоги, але якби завіз вас до лікарні, то довелося б чекати у приймальні довгі години, якщо не дні. Просто зараз всі медичні заклади переповнені через пожежі, що сталися в трьох житлових комплексах.

А я якраз нещодавно відкрив реабілітаційний центр для людей, яким потрібен просто відпочинок та спокій. Тож і привіз вас сюди.

Розумію, що не мав права вирішувати за вас, але ви надто довго не приходили до тями і я боюся, що удар головою під час падіння міг спровокувати серйозні наслідки.

Звісно, можете піти звідси, повернутися додому, але можна я вас попрошу? Потурбуйтеся про себе. Залишіться тут ще хоча б на кілька годин, придивіться до змін у собі. Можливо, вас щось турбує? Тоді дзвоніть за номером 044-257-58-20. Це мій робочий телефон і якщо не я, то одна з медсестер вам обов’язково відповість і допоможе. Ну або ж просто можете спуститися на перший поверх та звернутися до когось із персоналу.

А поки походіть по центру, познайомтеся з сусідами... Не знаю, що ще порадити. Просто звертайте увагу на найменші дрібниці й обов’язково повідомте про них.

Сподіваюся, що з вами все гаразд.

Всього якнайкращого.

P.S.  Якщо що, то мене звати Святослав Гуцалюк. І прошу ще раз, дочекайтеся мого повернення.»

Я ще раз перечитала такий собі лист і просто сиділа на ліжку, здивовано кліпаючи очима. Невже я вчора встигла мало не потрапити під машину? Коли й де? В нашому передмісті о третій ранку взагалі тихо, ніде й нікого немає. А ще, що за пожежі в трьох комплексах? Я б обов’язково про них почула. Обожнюю читати новини. Та й сусіди не промовчали б, якби це сталося.

Так, самій собі точно поставити питання безрезультатно. Може, подзвонити батькам?

Потягнулася до телефону на тумбочці. Взяла його в руки й довго дивилася в темний екран. Це точно не мій телефон. Куди подівся мій старенький світло-бежевий смартфон, з безліччю тріщин та подряпин? Зараз же в моїх руках був телефон небесно-блакитного кольору, без жодного пошкодження та дисплеєм більшим чи не у два рази.

Що взагалі відбувається?

Натиснула на кнопку ввімкнення й побачила перед собою картинку з проханням намалювати ключ. Не задумуючись, почала вводити той, що і завжди, але він не підходив. Та й чого я раптом подумала, що підійде? Точно бачу цей телефон вперше.

Відкинула смартфон і піднялася з ліжка. Якщо вже я в якомусь реабілітаційному центрі, то потрібно хоча б поблукати по ньому чи що. А для цього варто привести себе до ладу.

Швидко знайшла ванну кімнату й плеснула собі води в обличчя. Хоч трішки освіжуся, а то голова вже от-от почне боліти.

Проте раптом мій погляд зафіксував відображення. На мене з дзеркала дивилася не невпевнена випускниця, яка ще досі не може визначитися, ким вона хоче бути та чи варто йти за мрією. Ні, це була вже впевнена в собі та своїх цілях дівчина, яка бачила у своєму житті як багато труднощів і поразок, так і перемог та радісних митей.

Помахала сама собі, поправила шовковисте волосся й посміхнулася відображенню. Ні, це точно я. Але як за одну ніч можна змінитися настільки сильно?

Адже волосся відросло майже до пояса, хоча стрижка в мене завжди була під каре. На постійно блідих щоках зараз грав рум’янець. А страшенно худорляве обличчя тепер стало виразнішим і набагато привабливішим, ніж раніше.

Що ж тоді сталося? Невже… І я схопилася руками за обличчя. Невже я забула рік свого життя? А може й втратила набагато більше?