Розділ 27. Адріана

Я сонно потягнулася на ліжку й стрепенулася. Щось було не так, але що? От цього ніяк не могла зрозуміти.

Навколо мене все було якимось дивним, чужим. І якщо я ще й могла якимось чудом потрапити до незнайомої кімнати після святкування випускного, то вже шум проїжджого поїзда за вікном був явно, скажімо так, чужим та незвичним. Хоча то міг хтось просто дивитися якийсь фільм.

Але все-таки що це за кімната? Надто вже вона розкішна та не скидається на гостьову, характерну для будинку хоча б когось з моїх однокласників або їх знайомих. Стильне умеблювання, в кожній деталі якого відчувається тонка ручна робота, майстерні візерунки, якими так і хочеться милуватися, що я і робила б, якби мені не було так погано.

Та й чому голова так жахливо болить? Ааа! Не витримую! А ще й так хочеться пити. Озирнулася по сторонах у пошуках бодай чогось і о диво, побачила кришталеву склянку з водою.

Зібрала всі сили й потягнулася за нею, але миттю відчула пронизливий біль у руці. Рефлекторно підняла її у положенні, у якому зазвичай тримають зламану руку. Дивно, але такий стан речей мені був знайомим, хоча за всі вісімнадцять років свого життя жодного разу не зламала собі нічого.

Як же я примудрилася потрапити в таку ситуацію?

Пригадую випускний. Всі ці урочистості, офіціоз, красиві сукні, милі та галантні однокласники, які в житті були цілковитими протилежностями цьому. А які жахливі прикраси були на сцені та в самому залі…

Пам’ятаю також схвильованих батьків, подекуди заплакані обличчя. Та і як не розплакатись, коли такі зворушливі пісні підібрали для танців і виступів?

Після вручення дипломів ми з однокласниками ще довгенько стояли й чекали поки нарешті владнаються повністю всі організаційні питання. А потім порозсідалися по автомобілях й поїхали святкувати далі.

Ні, ви не подумайте. Ніяких лімузинів не було. В передмістя Києва ніхто не захотів їхати, всі водії обрали за краще розвозити випускників в центрі міста, а не по його задрипаних околицях. 

Тому всі розбилися на групки й так-сяк дісталися до клубо-ресторану чи то ресторано-клубу. Навіть не знаю, як правильніше сказати. І як тільки це місце розкопали? Але ось таке буває, якщо віддавати право вибору батькам, які постійно сперечаються й мало не починають битися одне з одним. От і обрали в останній момент й знову те, що лишилося.

Хоча місце було не таке вже й погане. Принаймні десь до дев’ятої вечора, а тоді почалася повноцінна дискотека з п’яними криками та бійками. А куди ж без них на випускному?

Так що ж було потім? А, точно, погуляли ми з однокласниками гарненько. Весело ж було то як, якби не одне але. Мені потрібно було ще добиратися додому, а ніхто не хотів їхати так рано – о третій ранку.

Посміхнулася про себе. Як же я тоді почала панікувати з цього приводу. Я вже навіть встигла всіх попереконувати про те, що потрібно їхати додому й збиралася йти на друге коло, як раптом Даша – моя сусідка, яка ось вже годину говорила сама з собою, сказала, що за десять хвилин по нас приїде її брат.

Навіть не уявляю як на тремтячих ногах, підтримуючи одна одну, ми таки пробралися крізь натовп назовні. Але ми це якось зробили. Проте взагалі не пам’ятаю, що було потім. Може, я зараз у них вдома? Хоча умеблювання й поїзд…