Розділ 24. Макс

Черговий міст. Пішоходи, які весело гомонять між собою. Нескінченний рій машин, за кермом яких сидять вічно зайняті люди, які постійно кудись поспішають. Вже п’ятий велосипедист, який працює на ту ж саму компанію по доставленню їжі. Нова групка пташок, яка різко злітає зі свого місця, як тільки наближається чергова машина. Красиві фасади будівель.

Все це пролітало прямо перед моїми очима та здавалося чимось нереальним. Адже ось я, прямо зараз, побачу Адріану й почую її заповітні слова…

- Ох. Ну знову ця молодь! Невже не можна придумати якусь нормальну гру, що не буде настільки травматичною?!- кричав водій, знову вивертаючи кермо, щоб повернутися на праву смугу.

- Що трапилося?

- Та он поглянь. Скотилася якась дівиця мало не під колеса авто. Ледве встиг відреагувати. А що було б, якби не помітив її?! І вона постраждала, і мене підставила! А це ж цілих вісім років ув’язнення можна отримати! Якщо вже їм так хочеться кататися, то беріть велосипед та йдіть туди, де безпечно. Або хоча б до зими дочекайтеся. Так ні, вже весною закортіло покататися! Та хто ж взагалі таке робить! Так і загинути можна! А ще…

Проте я його більше не слухав, а продовжував озиратися в заднє скло. Якби ж мені в той момент хтось сказав, що та дивна дівчина, навколо якої вже зібрався натовп є Адріаною, то не роздумуючи спинив би машину й навіть пожертвував власним життям заради її порятунку. Або хоча б зупинився поглянути чи все добре з таємничою незнайомкою, волосся якої, хоча й страшенно заплутане й брудне, так нагадувало доволі знайомі плавні хвилі, що спадали на худорляві плечі. Але ніхто мені цього так і не сказав, а моя доволі егоїстична натура не хотіла витрачати дорогоцінних хвилин на те, щоб переконатися, що з цієї дівчиною все в порядку.

Ось так ми й розминулися. А я все ще продовжував вірити в те, що ось, через два квартали, зайду до торгового центру, куплю якийсь подаруночок та спинюся на її порозі. Постукаю в білі двері, покриті дивним, водночас дуже цупким та колючим, але таким якимось рідним матеріалом. Вони відчиняться та з-за них визиратиме гарненьке личко Адріани, яка вижене мене з квартири. Проте вибіжить на вулицю й скаже…

- Юначе, тебе потім чекати тут. Чи ти вже сам доберешся до дівчини? Просто дружина подзвонила, у мене з’явився онучок,- розплився в усмішці водій, миттю забувши про те, що сталося хвилин десять тому.

- Та що ви, їдьте. А ще прийміть мої щирі вітання,- усміхнувся я й собі, а мій настрій піднявся ще вище.- Ну, бувайте, не затримуватиму.

Дядечко, а точніше вже дідусь, подякувавши та кинувши ще одну багатозначну фразу, поїхав. А я ж залишився стояти на місці та замріяно дивитися вслід машині. Невже і в мене за кілька років також буде повноцінна сім’я?