Розділ 20. Макс

Посмішка, яка засліплювала обличчя, щойно пригадував про те, як Адріана залетіла до автомобіля, миттю згасла, як тільки почув її слова. Вони неначе зрушили якусь частиночку далеко в пам’яті й змусили рухатися до пункту «Пригадав». Думав, що от-от і все, нарешті зрозумію, що й до чого. Навіть якісь неясні обриси незнайомої досі брудної квартирки пригадав.

Але вагончик спогадів різко змінив свій напрямок й на всій швидкості шугнув на станцію «Забути назавжди». Але як? Чому? Ніяк не міг збагнути. А ще, що мені тепер робити з Адріаною, яка чітко дала зрозуміти, що говорити зі мною не збирається?

- Пане, ви будете виходити тут чи потрібно поїхати ще кудись?- вивів мене з задуми добрий та водночас співчутливий тон водія.

- На Хрещатик, будь ласка. Я скажу де зупинитися,- пробубнів все ще здивованим голосом, адже так і не помітив, як Адріана покинула авто.

- З вами все добре?

- Так. Просто ті слова змусили задуматися багато про що.

- Можу я дати вам пораду?

- Ем.. Звісно,- розгублено посміхнувся я.

- Не відпускайте дівчину. Я бачу, як ви кохаєте її. Такі щирі почуття зараз велика рідкість. Не відмовляйтеся від них.

- А як же Адріана? Ви ж чули, що вона сказала? Вона не хоче навіть спілкуватися.

- Ох ця молодь,- кинув лукавий погляд у дзеркальце водій.-  Дивитися потрібно уважніше, шукати підтекст у її словах. Та між вами буквально іскри літали. Повірте мені, вона точно не байдужа до Вас.,

- Але ж її слова…

- А що слова? Наче потрібно вірити всьому, що слухаєш. Довіряйте своєму серцю і не здавайтеся. Зовсім скоро вже все налагодиться.

- Ви впевнені?

Атож. Такі щирі почуття не зникнуть навіть якщо хтось зробив помилку. Таке буває. Це життя й всі ми прекрасно розуміємо, що кожен може помилитися. Головне – це те, як ми будемо поводити себе потім.