Розділ 19. Адріана

Невже він і справді не пам’ятає? Чи це просто брехня? Але ж якби він пам’ятав ті два місяці, що ми провели разом, то не поводився б так. Чи ні?

Макс явно завершив свою розповідь і вони почали торохтіти про щось з Роксаною, Тім ще досі вовтузився з корком, тож кілька хвилин на роздуми в мене ще були. Але так вже не хотілося сьогодні забивати цим голову. Стільки років витратила на те, щоб переосмислити все. Набридло. Хотілося покинути цю компанію так втекти якомога далі. Але Роксана… Аліса… Я не можу втратити ще однієї подруги.

- Тіме, облиш ти вже цю пляшку,- підхопилася я з дивану та заговорила вдавано бадьорим голосом.- Агов, народ, вам не здається, що вже надто пізно. Може розійдемося по домах? Роксі час відпочити. Ми ж обіцяли лікарям, що вона дотримуватиметься суворого постільного режиму ще місяць.

- Та який сон? Я ще зовсім не втомилася. І...- позіхнула Роксі на всю квартиру.

- Так, так, ми бачимо,- усміхнувся Тім.- Ану марш до ліжечка.

Ми швиденько попрощалися і я прямо вибігла з квартири. Було дуже темно, хоч в око стрель, але я так не хотіла, щоб Макс мене наздогнав і якимось чином провів додому, що так і не збавляла темпу доти, поки не зашпортнулася два рази об каміння й страшенно не задихалася.

Але все даремно, адже за кілька хвилин біля мене зупинилося таксі й відчинилося одне з задніх дверцят.

- А я то все думав, коли ж ти здасися? Сідай давай. Якраз і віддихаєшся нормально. А то таке відчуття наче тікала від свого смертельного ворога.

- Взагалі-то, це так і є,- огризнулася я та хотіла йти далі, але ноги мене підвели і я вдало залетіла прямо на руки Макса.

- Поїхали,- одразу ж вигукнув він після того, як закрив дверцята й заблокував їх.

Якби ж я не була в цей момент настільки слабка та якби мені вже зняли гіпс, то щось та й зробила б, але зараз здалася й просто відсіла якомога далі від Макса. А він ніби ні в чому не бувало спокійнісінько назвав мою адресу водію й почав усміхатися на всі тридцять два.

- Ох…

- Та що не так?- не витримав він.

- Згадаєш, поговоримо. А зараз взагалі не бачу сенсу в цьому.

- Чому ж? Розкажи. Я зрозумію.

- Повір. Моя розповідь зараз просто може здатися тобі звичайною вигадкою, подумаєш, що я така-сяка байкарка, жодне слово якої взагалі нічого не варте. Я це вже одного разу якось пройшла й не збираюся повторювати цієї помилки.

- Але ж…

- Що але? Щоб говорити про те, що пережили дві людини, потрібні ці дві людини. А в нас зараз є тільки одна. І це я. Тож помовч, будь ласка,- розвернулася я до вікна.

Більше за всю дорогу Макс не сказав ані слова. Я ніби ненароком поглянула кілька разів на нього, але він був настільки замисленим, що навіть нічого не побачив. Дивно, але в цей момент мені стало його так жаль. Адже теперішній Макс ні в чому не винен. Все те зло, приреченість я відчувала від невпізнаного в ньому ще якогось темного Макса.

Хотілося пробачити все, забути. Можливо, навіть почати все з початку. Проте я миттю пригасила це бажання. Не в цьому житті. Більше я не дам себе образити нікому. Тепер є нова Адріана й вона зробить все, щоб цього більше не повторилося.