Розділ 17. Адріана

Звісно, вже за кілька хвилин я пошкодувала про свої слова. Він справді мав підстави їхати так швидко та й водій хороший, адже якраз тоді, коли домовлялися з Тімом, ми й приїхали на стоянку біля лікарні. Але нічого, сам винен у тому, що я так ставлюся до нього. Та й Макс реально почав мене бісити зі своїм стеженням. Навіть поїсти на перерві ніяк спокійно не могла, бо їдальня в консерваторії хоча й в будівлі, але у повністю скляному приміщенні. Скільки ж разів я ловила на собі його погляд і ...

- Ти йдеш чи хочеш в машині весь день просидіти?- відірвав мене з задуми Макс.- Я звісно не проти з тобою тут залишитися, але Роксі може й образитися.

- Йду я, йду,- гордо вискочила з машини і хряснула дверцятами.- А з якого це дива ти взагалі зібрався сидіти в машині? Міг би й сам піти, я ж не вкраду її.

- Хто тебе знає. Не можна довіряти незнайомим людям,- стенув плечима Макс, посміхаючись. Його явно веселила ця ситуація.

- Кому-кому, а це тобі довіряти не варто,- пробубніла, поспішаючи до входу в лікарню.

- Що ти сказала?

- Пішли кажу. Бачиш он на другому поверсі велика масивна річ з самісіньких кульок рухається. То точно Тім. Явно не витримав того, що ми так довго тут возимося.

Ось ми й стоїмо в палаті. Як же це мило. Тім приволік стільки кульок сюди, що вони повністю заполонили кімнату, перешкоджаючи побачити хоча б щось.

Аж ось вони вигулькнули з сестрою. Роксі виглядає чудово. У простому, але водночас дуже стильному одязі, який сама й створила. Не залишилося й сліду після того інциденту. Не дарма Тім попривозив стільки різноманітних кремів та настоянок.

А ще вони такі красиві. Хоч і мають різницю в років чотири, але неначе близнюки – світле волосся, однакові риси обличчя, навіть зріст і той такий самий. Лише очі… У неї – блакитнуваті, а у нього – зелені.

- Та що ж це з тобою сьогодні? Зависаєш і все. Може перевіритися піти чи що?

Ох же  цей Макс. Знову причепився. Хай за собою пригляне. Та й ми взагалі заради Роксі сюди прийшли, а він тільки на мене й дивиться.

- Ой! Забула!- вигукнула подруга, вкотре перериваючи сумочку.

- Що? Що сталося?- всі одразу кинулися до неї, придивляючись, чи не болить їй що, абощо.

- Та я просто повинна була забрати листочок з ліками у лікаря. Він залишився у їдальні. Тут, на поверсі.

- Зараз принесу,- зірвався з місця Макс і почав пробиватися крізь десятки повітряних кульок.

Ми всі дружно залилися реготом, спостерігаючи за Максом, проте він не звертав на нас уваги. Це напевно я вперше побачила, що він справді за когось щиро хвилюється. Та про що я взагалі кажу? До цього моменту я просто не бачила його справжніх емоцій. Навіть посмішки були якимись нещирими.