Розділ 8. Макс

Я приходив кожного дня під стіни консерваторії. Спочатку просто блукав перед головним входом, з букетом квітів, щоб вибачитися, але вона все не приходила. Мені здавалося, що сталося щось страшне, те, чого ніхто не зміг би передбачити. Проте моє его переконувало мене, що вона, як якийсь шпигун, ніндзя чи ще хтось, пробирається в консерваторію через задній хід, або стрибає з парашутом з літака, щоб потрапити на дах заповітної будівлі.

Якось одного теплого дня я також прийшов до консерваторії та вирішив купити собі морозива. Стояв у коридорі з ріжком улюбленого шоколадного морозива, нікого не чіпав, як раптом мене покликав мій улюблений вчитель – Савелій Андрійович. Я вже підходив до нього та витирав руку серветкою, на яку потекло трішки морозива, як раптом з одних із дверей вибігла дівчина.

- Агов! Дивися куди йдеш!- крикнув я до неї.

- Знову ти?! Та скільки можна псувати моє життя?!- сказала вона, розвернулася та побігла геть.

Занадто пізно збагнув, що це була вона – Адріана. Навіть не встиг нічого сказати. Ну як так? Чому це сталося? Я ж хотів зробити якнайкраще, помиритися. А в результаті вийшло як завжди – тільки гірше. Мені не тільки не вдалося вибачитися, а і якимось чином примудрився замастити її сукню шоколадним морозивом. Тепер вона напевно ще більше зненавиділа мене.

До речі, я таки мав рацію. З нею сталося щось серйозне. Адже людина не зникає просто так майже на два тижні, а потім не з’являється з гіпсом на руці. Мабуть, в неї зараз дуже нелегкий період. А я тут зі своїм морозивом ще більше зіпсував їй настрій. Ну чому? Чому я такий неуважний і незграбний? Чому в моєму житті не минає і дня, щоб чогось не сталося?

Оскільки цього разу знову не вдалося вибачитися, я, як завжди, коли в мене був поганий настрій, пішов до найкращого друга. Мені пощастило, Тім якраз був вдома. Останнім часом він влаштувався на підробіток до одного з салонів по ремонту машин старшим механіком. Це його основна спеціальність, але серце друга ближче лежало до музики, тому він і пішов до хору. За виступи у команді «Едельвейсу» доволі непогано платили, проте нещодавно він знайшов зачіпку по сестрі. Всі думали, що вона сама кудись поїхала, але він досі відмовляється вірити в те, що вона могла їх покинути та нічого не сказати. Тому зараз він збирає чималу суму для одного дуже відомого детектива, який жодного разу не програвав справи. Тім вірить в те, що Роксана — його дев’ятнадцятирічна сестра, зовсім скоро знайдеться, а я не знаю навіть, що думати про це і намагаюся не розбивати його мрій.

Коли я приїхав до друга, то з його дверей якраз виходив дивний чоловік міцної статури, з замисленим обличчям та у типовому одязі для детективів – білій сорочці, чорних штанах та довгому плащі, одягненому точно не по погоді. Як на людину, що займається пошуком людей по всьому світу та їх порятунком з можливого полону, у нього занадто ідеальна зачіска. А це дуже дивно та кидається в очі навіть мені.

- Привіт. Є якась нова інформація?- з ходу почав я та коли підійшов до друга і побачив розпач на його обличчі, зрозумів, що новини невтішні.

- Детектив досі не знайшов жодного сліду?

- Ні. Він відшукав людину, що допомогла моїй сестрі поїхати за кордон і вона тим самим спростувала інформацію про її можливе викрадення. Також містеру  вдалося з’ясувати, що вона зараз, цілком можливо, знаходиться в одній з лікарень, тут, в Києві. Але я досі ніяк не можу зрозуміти чому вона тоді поїхала. Роксі ж тільки закінчила навчання на першому курсі університету, в неї було багато друзів, в сім’ї все було прекрасно та ……- почав говорити Тім, але мені довелося його перебити.

- Почекай. Я зрозумів. В неї було чудове життя. Але чому ми ще досі тут стоїмо, якщо тобі той детективчик сказав, що вона в лікарні? Поїхали мерщій і якщо це буде справді вона, то сам запитаєш у неї причину.

- Справді,- схопився Тім і побіг до машини, забувши навіть про те, що потрібно зачинити двері.

Ми підійшли до реєстратури та запитали про дівчину, яку приблизно два тижні назад привезли до лікарні й досі не змогли визначити особу. Нам сказали, що вона знаходиться в палаті номер п’ятдесят чотири. Тім одразу ж вирушив туди, але перед найзаповітнішими дверима зупинився, не наважуючись ступити крок до палати або хоча б постукати у двері.

- Якщо хочеш, то я можу зайти та подивитися чи то вона або, чи в нормальному стані, щоб якщо що в тебе продовжувала залишатися надія на те, що з твоєю сестрою все в порядку.

На ці слова Тім лише з вдячністю поглянув на мене і я зрозумів це як згоду. Після цього я постукав у двері палати на всяк випадок та зайшов. Проте можливо це була не найкраща ідея.  

- Це знову ти?!- сказали ми майже в один голос.