Розділ 5. Адріана

Після не надто успішного для нас конкурсу, ми одностайно вирішили зібратися в караоке-барі неподалік та обговорити подальші плани, а точніше – розпад хору. Всі ми прекрасно знали, що тепер «Камелія» - це просто красива назва, яка ніде не зазвучить. Тож після не надто довгих суперечок, дійшли висновку, що існування нашого хору немає сенсу.

Від усвідомлення цього відчула, наче останнє, що в мене було важливого, зникає в невідомості. Але раптом я почула голос... Цей прекрасний тенор миттю заспокоїв та змусив посміхнутися. Немов щось невідоме проникало мені прямо в душу, створюючи відчуття домашнього затишку та чогось реально неземного.

Проте, коли я поглянула на виконавця пісні, яка зараз лунала у барі, то побачила, що це Макс і посмішка миттю сповзла з мого обличчя. Хлопець співав пісню «Sorry» і весь час дивився на мене. А я не могла відвести погляду від нього – красивого брюнета з карими очима. Він був неначе створений для сцени, а його голос... В нього могла б бути прекрасна сольна кар’єра та мільйони фанатів. Проте він чомусь обрав саме хор.

Так. Стоп. Про що це я? Макс зіпсував моє життя і я не збираюся пробачати йому, навіть після цієї пісні.

З такими думками, я швидко попрощалася з усіма та пішла до Аліси, щоб провести подругу до аеропорту. Знаю, що, мабуть, з «Камелії» мене знає тільки вона, незважаючи на те, що я солістка цього хору. Точніше, колишня солістка. Але все одно хотілося почути хоча б якесь привітне слово та побажання на майбутнє. Проте цього не сталося і я поспішила додому до подруги, якій потрібно було через чотири години сідати на літак до Лондона. Ми домовилися повеселитися разом наостанок й поїсти морозива. Це був для нас делікатес, адже тим, хто професійно займається співом – це протипоказано.

Тож сьогодні ми закупилися солодощами та влаштувати невеличку гулянку. Це була наша традиція. Що б не ставалося, які б результати не були, після кожного конкурсу ми збиралися та святкували. Адже нічого в житті не стається просто так і якщо ми програли, то значить так судилося й нас очікує набагато краще майбутнє.

Прощання для мене було дуже складним. Як же незвично усвідомлювати, що людина, яка завжди поруч, от-от поїде на край світу, а ти залишишся тут,  сама самісінька, у місті, де живе її найстрашніший кошмар минулого.

Йшла додому, ледве стримуючи сльози. Почався дощ, який вже за короткий час перейшов у зливу. Мені було абсолютно все одно на нього. Чесно кажучи, ніколи не звертала уваги на дощ. Адже хіба не прекрасно йти вулицею й немов відчувати себе частинкою природи?

Проте у кожного вчинку є свої наслідки й коли я прийшла додому, то з мене потоками стікала вода. Звісно, зробила все необхідне, щоб не захворіти. Через декілька днів я повинна була виступати в консерваторії та підхопити грип зараз було б не надто доречно.

Проте простуду взагалі не хвилювали мої плани й вже наступного ранку я не змогла встати з ліжка. Я крутилася, то просиналася, то знову провалювалася у дрімоту, їла, пила таблетки й так по колу декілька днів.

Тоді, коли вже мала виступати, мені значно полегшало, голос відновився й з якимось радісним трепетом повідомила ректора консерваторії, що таки прийду на концерт та заспіваю. Зібравшись, вдягнувши нову білосніжну сукню, туфлі на невеличкому каблучку, нанісши легкий макіяж та розпустивши волосся, я поїхала до університету на своїй новенькій машині, яку змогла нещодавно купити за гроші, зібрані працюючи в хорі.

Тепер вона була моїм чи не єдиним нагадуванням про «Камелію». Ох, як же я сумую за нашими виступами, спільними поїздками в автобусі та вечірками після завершення концертів. І нічого страшного, що ніхто, мабуть, не пам’ятає мого імені. Головне – це те, що ці часи були просто незабутніми й на сцені я почувалася просто прекрасно. А захоплені вигуки глядачів наприкінці наших виступів давали наснагу розвиватися, тренуватися та співати, співати і ще раз співати. Мабуть, саме через ці враження, я й не змогла відмовити ректору консерваторії, коли він попросив мене виступити. Так, знаю, я ще ніколи не виступала на великій сцені сама. Але передчуття неймовірної ейфорії несло мене вперед та допомагало забути про всі можливі страхи.

Коли я приїхала та відірвалася нарешті від своїх думок, то зрозуміла, що на початок концерту вже точно не встигаю, а до мого виступу залишається десять хвилин. Тож одразу помчала до концертного залу. Мені хтось розповідав, що одними з перших мають виступати запрошені гості, проте, на превеликий жаль, я спізнилася і не почую їх. Добре, що хоч на свій номер встигла.

Я спокійно пройшла невеличким коридором та в піднесеному настрої підійшла до мікрофона. Музика почала грати. Всі люди навколо затихли та почали спостерігати за мною. На мить стало страшно, але вчасно опанувала себе і з моїх уст полилася мелодія. Я бачила захват в очах оточуючих і це додавало мені сил та наснаги співати ще краще, брати вищі ноти.

Раптом відчула як хтось пильно стежить за мною, так, як тоді, коли був вирішальний конкурс для хорів «Едельвейс» та «Камелія». Оглянувши залу, я помітила його – Макса. Він виглядав дещо не так, як при нашій минулій зустрічі. Видно було, що він дуже сильно змарнів, а під його очима були синяки від безсоння. Я швидко відвела від нього погляд та продовжила співати. Не вистачало мені тільки співчувати хлопцю, який зіпсував моє дитинство, через чий хор «Камелія» більше ніколи не зможе зібратися та виступати так, як колись.

Як тільки пісня завершилася, побігла до машини, відчуваючи, що мені знову стає дуже погано. Хотілося якнайшвидше дістатися додому, випити жаропонижаючих таблеток та поспати. Але не встигла я дістатися до машини, як зомліла прямо на стоянці.