Розділ 3. Макс

Минали дні. Я так і не зміг знайти Адріану, дівчину, чий голос пробився до мого серця та змусив його битися частіше. Мені було все одно на все і всіх навколо мене. Я закинув репетиції з хору та з дня у день вбивав у пошуковому запиті ім’я – Адріана.

Та й сьогодні планував провести день так, як завжди, але дзвінок у двері вирішив інакше. Я прокинувся від звуку моєї улюбленої мелодії та почвалав, постійно перечіплюючись через всі закутки, стільчики та тумбочки, до вхідних дверей.

- Хто там?- голосно запитав я, бо навіть якби подивився у дверне вічко, то нічого б не побачив через те, що все буквально розпливалося перед очима.

- Та я звісно. Хто б ще це міг бути,- загорлав мій найкращий друг з того боку.

- Ну а раптом ще хтось вирішив завітати до мене? Невже я по твоєму аж настільки некомунікабельна істота?

- Давай збирайся. Нас сьогодні чекають в консерваторії,- почав господарювати Тім, пропустивши мої слова повз вуха.

- Стій. Ти про що? Яка ще консерваторія?- мій мозок ніяк не міг зрозуміти, що саме від мене хоче найкращий друг.

- Сьогодні «Едельвейс» запросили до консерваторії, щоб ми виступили перед студентами та показали, чого саме можна досягнути в майбутньому, за допомогою наполегливої праці та старань.

- Я явно не найкращий приклад.

- Та ти….

- Добре, добре. Вже збираюся,- миттю здався я, не бажаючи в черговий раз вислуховувати його розповіді про те, що мені вдалося зробити за ці чотири роки.

Через двадцять хвилин я був повністю готовий до виходу. Чорні сорочка та штани й темно-фіолетовий піджак явно не пасували до мого мертвотно-блідого обличчя, але подіяти нічого не міг – такий вже концертний одяг учасників «Едельвейсу».

 Ми пішли до Тімової машини та поїхали туди, звідки випустилися лише минулого року, хоча вже й змогли досягти такого «успіху» за мірками консерваторії. По дорозі мій друг, якого знаю вже приблизно п’ятнадцять років, не зжалився наді мною та змусив проспівати всі пісні, з якими планував виступити наш хор. Не знаю, коли «Едельвейс» хоче встигнути виконати чотири пісні, хоча виступати будемо не тільки ми, проте вирішив не запитувати. І так голова розколювалася, а від їзди в машині ще й починало трішки нудити.

Як тільки машина зупинилася, миттю вискочив та побіг до туалету, проте все минулося благополучно і в останню секунду встиг приєднатися до учасників хору «Едельвейс». Нас було всього лише дванадцятеро – чотири дівчини та вісім хлопців, проте виступили ми все-таки чудово, як, в принципі, і завжди. До того ж навіть встигли таки виконати ці чотири кляті пісні, але в скорочених варіантах.

- Не бажаєте зайняти місця в залі та послухати виступи інших?- промовив до нас наш колишній викладач, а з недавнього часу – ректор консерваторії.

- Чом би й ні? Всі за?

Після дванадцяти майже одночасних кивків, ми зайняли місця в залі. Я б звісно пішов, бо мені все ще боліла голова та хотілося якнайшвидше потрапити додому, але й було неймовірно цікаво, хто ж тепер тут навчається, чи знайшлися нові таланти. Та й побути в рідних стінах, де провів стільки років, хотілося якомога довше.

Почалися наступні виступи. Всі були просто чудовими і я, насолоджуючись прекрасною музикою, навіть забув про головний біль і після останньої пісні почав засинати. Не судіть суворо, але гра на бандурі завжди так діяла на мене.

Тож оголошення наступного номера прослухав, все більше провалюючись у сон. Але коли хтось почав співати, я стрепенувся, адже це був він — ГОЛОС МОГО СЕРЦЯ. Я одразу ж розплющив очі та глянув на Адріану. Сьогодні вона була, як завжди, чарівна. Дівчина стояла на сцені в білосніжній сукні, з розпущеним волоссям та так гарно співала, що я заслухався та не зміг відвести від неї погляду. Раптом музика перестала грати. Я вже хотів почати обурюватися, чому хтось перериває такий чудовий спів, але вчасно зрозумів, що просто закінчилася мелодія.

Потім на сцену вийшов ректор, подякував Адріані Коломиєць за прекрасне виконання пісні та повідомив, що це був останній номер на сьогодні.

Я одразу ж підірвався з місця та кинувся бігти до виходу, де щойно промайнула білосніжна сукня, але не тільки мені хотілося якомога швидше покинути це задушливе приміщення. Тому, коли я дістався до виходу, то знову загубив чарівну Адріану. Мене це неймовірно засмутило і я  понуро пішов далі.

Але, на щастя, поруч був Тім, який розповів мені, що дівчина вчиться тут на останньому курсі. Звісно, він дізнався про це в Аліси, як і те, що Адріана не має ані найменшого бажання спілкуватися зі мною та давати свій номер телефону. Проте й це було хоча б щось. Так я зможу нарешті знайти її та поговорити.