Розділ 1. Макс

Ми познайомилися на битві хорів. Вона була трішки вищою за мене, бо стояла на величезних підборах. Її посмішка зачаровувала, а голос був просто дивовижним. Вона також була солісткою і дуже талановитою. Та не знаю чому, але мене так і манило до неї.

Проте підійти я не міг, бо ми були солістами двох хорів, доля яких вирішувалася просто зараз.

Нещодавно один дуже відомий продюсер запропонував співпрацювати з  «Камелією» або «Едельвейсом», але це міг бути лише якийсь один хор, тому вирішили провести конкурс. На ньому і мала вирішитися наша доля. Судді цього конкурсу повинні були сказати, хто ще затримається на сценах українських міст та стане навіть популярнішим і яка хорова група покине цю справу.

Результат був вирішальним для долі кожного з нас, але мене він взагалі не хвилював, бо я не міг відвести свого погляду від надзвичайно красивої дівчини, яка попри тремтіння у всьому тілі намагалася перевершити у співі сама себе.

Коли все нарешті закінчилося і сказали, що наш хор виграв, я навіть цьому не зрадів. Мене засмутило те, що дівчина зараз, мабуть, розчарована. Я знаю, що вони дуже довго готувалися до цього моменту.

Ви запитаєте, звідки? Просто мій найкращий друг Тім передивився шпигунських фільмів і вирішив, що хор «Камелія» щось затіває. Тому він пробрався якось до них і дивився, як вони репетирують, а потім приходив туди знову й знову, бо не міг забути пару блакитних очей з заднього ряду. Це була Аліса. Не знаю, чому він звернув увагу саме на неї. Хоча підозрюю, що це сталося саме тому, що ще першого ж дня, коли вона побачила його на їхній репетиції, то не виказала. А коли все завершилося й хористи порозходилися по домівках, просто підійшла і випровадила його геть зі словами: «На перший раз пробачу, але ще раз побачу тебе тут – приб’ю». Проте після цих слів Тім навпаки приходив туди кожного дня, наче на роботу, доки не зрозумів, що закохався.

І цього доленосного дня – на битві хорів, він хотів підійти до Аліси та розказати про всі свої почуття, як і я. Тому, як тільки оголосили результати, ми одразу ж побігли до дівчат. Проте Тіму пощастило значно більше, ніж мені. Навіть попри те, що його дівчина (так, так, вони почали зустрічатися) після конкурсу одразу ж на пів року полетить до Європи, щоб розпочати там свою сольну кар’єру.

- Привіт,- сказав я, підходячи до солістки.- Ваш виступ був класним.

- Дякую,- якось зверхньо кинула вона.- Ти прийшов, щоб познущатися?

- Що? Я просто хотів познайомитися.

- І ти хочеш сказати, що не пам’ятаєш…? А, власне, згадуй сам. Навіть не хочу витрачати на тебе ані секунди свого дорогоцінного часу. Через тебе я й так тоді надто багато втратила.

Я ж просто стояв на місці й ніяк не міг зрозуміти про що вона говорить. Невже про той період… Хотілося вити з відчаю. П’ять років тому я скоїв стільки дурниць.

Тоді в мене були дуже погані дні. Одне нещастя йшло за іншим. А потім мій брат Стас, найрідніша людина для мене, просто покинув все й втік до іншої країни навіть не попрощавшись.

Наскільки я пригадую…. Та що я взагалі можу пригадати? Тодішній мій спосіб життя був не надто сприятливим для цього. Навіть не уявляю, де я провів два такі довгі й водночас настільки короткі місяці. Якби не дзвінок брата в один прекрасний момент, то не знаю, що взагалі сталося б зі мною й чи не валявся б у якомусь темному задрипаному провулку, замість того, щоб стояти у цій чудовій залі.

Але, на щастя, мелодія дзвінка, яку я встановив спеціально, щоб знати, коли дзвонить Стас, таки пролунала. Тоді весь хаос, що творився в моїй голові, неначе зник і я нарешті зрозумів, яке моє життя жалюгідне.

- Я дуже сильно змінився і в кращу сторону,- намагався передати на обличчі й в голосі всі емоції, щоб вона зрозуміла, як мені жаль своїх вчинків.

- Мене це взагалі не цікавить.

- Скажи мені хоч своє ім’я!- благально викрикнув навздогін дівчині, яка зі швидкістю гепарда й грацією газелі все більше віддалялася від мене.

- Обіцяєш, що відчепишся?

- Обіцяю,- сказав я, трішки подумавши та схрестивши пальці за спиною. Знаю, це було трішки по-дитячому та мені не хотілося порушувати своїх обіцянок, а як каже мій маленький племінник - якщо схрестив пальці, то можна сказати й неправду.

- Добре… Мене звати Адріана.

- А мене Макс.

- Знаю. Людина з цим ім’ям надто довго не давала мені спокою, щоб його так легко забути.

Я навіть не встиг нічого сказати. Її слова справді зачепили за живе. Що ж я такого міг зробити?

Задумавшись, навіть не помітив, як сцену буквально розібрали на шматочки та винесли з залу. А коли нарешті почав помічати, що відбувається довкола, то побачив, як хор Адріани швидко віддаляється від залу, де йому, можна сказати, винесли смертний вирок.

Мені ніколи не приходило на думку те, що «Едельвейс» не зможе виграти, тому і не думав про майбутнє. А зараз, коли побачив, які засмучені наші конкуренти, то мені стало їх жаль. Тепер жодна велика сцена не прийме їх на своєму порозі та й відповідно до спеціального контракту, який укладають всі хори, вони не зможуть ніде виступати. Хіба лише на днях народженнях та весіллях, але сучасні люди надають перевагу діджеям, хоча їх праця вартує вдвічі або й втричі дорожче. Та й тепер кар’єри всіх учасників хору «Камелія» можуть застигнути на місці. Єдиним варіантом є сольна кар’єра. Та чи кожен зможе на це наважитися? Адже в хорі завжди є підтримка друзів та колег, а поодинці багато хто не витримує.