***

То був не просто будинок.

То був цілий маленький світ, у якому в горі й радості зростали різні покоління. То був мовчазний слухач і вірний глядач, який поховав у своїх стінах сотні чужих секретів. Для когось він назавжди став незамінним домом, для когось служив тимчасовим притулком, когось врятував, а когось не зміг, хтось мріяв про нього, а хтось його ненавидів… У всякому разі, це місце мало не просто складну й довгу історію, воно мало душу. Душу, яку міг побачити лише той, хто дивився не очима – серцем.

– Дідусю, я не хочу, щоб ти звідси їхав, – несміливо шепоче маленьке дівча, ухопившись за стареньку, ідеально випрасувану сіру штанину.

Літній худорлявий чоловік їй поблажливо всміхається і тягне зморщену засмаглу руку до старого полакованого вішака, що кілька десятків років тому десь згубив свою четверту ногу. На одному з гачків самотньо звисає зношений сірий картуз, куплений ще замолоду під колір весільного костюма. Головний убір упевнено кочує на своє почесне місце й додає трохи впевненості його власнику.

– Наші бажання не завжди відповідають потребам, – мудро говорить дідусь, шершавою мозолистою долонею торкаючись потилиці улюбленої внучки.

Голос його звучить сумно – в ньому відлунює пам’ять, важка і прекрасна, сповнена перемог і поразок, злетів і падінь, мрій, сподівань і надій…

– У нас мало часу! – квапно кидає військовий, на мить зазирнувши до коридору, і знову зникає.

Люди ззовні віддані хаосу, метушаться, плачуть, бояться; повітря вібрує напруженням, десь далеко на тлі чутно вибухи… бах! бах! Але тільки не тут.

У будинку царює спокій. Чи то просто на серці старому так добре. Він прожив гідне життя. Кохав, страждав, прощався, зустрічав, сміявся і плакав… Чи може людина жадати більшого, коли отримала і втратила вже все, що тільки могла?

Старий перекидає через руку піджак, на два розміри більший потрібного, й важко зітхає. «Я ще одним оком гляну» – думає він і згорблено прямує до вузьких дерев’яних сходів, які під тиском його невеликої ваги жалібно плачуть.

«Тут ще дитиною бігав мій дід, – згадує татові розповіді, – потім батько, тоді ж я, мої діти й навіть онука…»

Цей будинок вибавив не одну дитину, запам’ятав не один плач і сміх, пережив не одну бурю, та навіть у Другу Світову вистояв! І тепер вистоїть.

Старий, опинившись на другому поверсі, легко всміхається. Перед ним простягається довгий пустий коридор, занурений у яскраві сонячні промені. Маленькі пилинки вібрують у їх світлі, спадаючи на нагріту підлогу, трохи зогнилу й пошарпану, одначе незмінно рідну; а дощаті панелі на стінах, давно нелаковані, досі привітно поблискують.

І в цій іронічно мирній атмосфері з мовби нерухомим часом раптом гучно лунає вибух. Старий здригається та злякано пристає до стіни.

– Дідусю, – тепла дитяча рука в заспокійливому жесті ловить його долоню, – не бійся, я поруч.
– Васильовичу! – знову гукає молодий військовий, голос його відлунює знизу, тривожний, напружений.
– Ти ж мене не покинеш? – жалібним поглядом дивиться на старого малеча, вбрана в новеньку рожеву сукню з білим бантиком біля шиї. Два коротких підкручених хвостики кумедно здригаються, коли дівчинка рухає головою.

Старий мовчить: не знаходить у собі сили на жодну відповідь. Його очі знаходять пожовклі двері зі зламаною золотою ручкою, яку він нещодавно збирався полагодити, й нерішуче бажання зазирнути за них умить розливається в грудях.

Ноги самі туди ведуть важким, нездатним старечим кроком. Тремтлива рука штовхає дверне полотно й перед господарем дому розкриває свої обійми затишна дитяча спальня. Новеньке ліжечко підпирає собою ліву стіну, сховане в кут від настирливого денного світла, яке щедро ллється з вікна. Навпроти, праворуч, жовтий комод, прикрашений яскравими наклейками, подекуди вицвілими, й заставлений різними дитячими книгами. Поруч великий тканинний кошик, повністю заповнений іграшками, а ще невеличкий столик з олівцями й обережно складеними розмальовками.

– Тут жила ваша онука? – лунає зненацька співчутливий голос військового, котрий встиг окинути швидким поглядом щасливі настінні фото.

Старий здригається: не помітив, як той увійшов. А тоді бентежно всміхається, майже болісно згадуючи:

– Так. Кожні вихідні донька привозила її сюди, щоб дати змогу відпочити від міста. Тут і повітря чистіше, і їжа домашня, і мені, самотньому старому, веселіше…

– Вони живі? – обережно цікавиться воїн.

Дідусь тяжко хитає головою й зітхає, ледве стримуючи сльози:

– Загинули під час евакуації. Всі троє: донька Марія, її чоловік Андрій і маленька Настуся.

– Співчуваю! – відказує молодий військовослужбовець, у жесті підтримки потиснувши сухе старече плече, а тоді додає: – Їх не повернути, але ви можете врятувати себе. Нам потрібно їхати, автобуси вже повні, люди чекають.

Раптом лунає дзвінок на його телефоні. Хлопець киває діду на вихід і сам гучно спускається сходами на перший поверх. Нові вибухи знову лунають у небезпечній близькості, шибки на вікнах щосили дзвенять, але не тріскають.

– Ти саме цього ПОТРЕБУЄШ? – проникливо запитує онука, недитячим поглядом уп'явшись у скривлене скорботою обличчя. – Втечі? Але ж від війни не втекти. Куди б ти не пішов – вона завжди йтиме слідом за тобою: засяде відчайдушним болем у серці й пам’яті.