РОЗДІЛ 32

...Цей ліс люди здавна обминали десятою дорогою. Там ніколи не рубали дров, не влаштовували пікніки, навіть не збирали гриби чи інші лісові ласощі. Біля нього, взагалі, намагались не ходити без потреби, не кажучи вже про те, щоб блукати всамій гущавині. Ніхто з селян не задумувався чому та навіщо, просто так було треба. Тому туди й не ходив ніхто. І так повелось з-покон віку...
Але, що то ? Чу, ось хруснула гілка. Це що за проява, хтось пробирається між гілками. Не може бути такого ! Ану ж бо гайнем поглянемо. А це ж старий Лука. В ліс справді не ходив ніхто. Крім одного.
Дід Лука жив сам. Його жінка давно померла, а діти розлетілись хто-куди. Був він звичайним собі чоловіком, колгоспником на пенсії. От тільки трави всіляки знав добре та зілля з них готував напрочуд помічні.  Але не продавав їх, давав нехотя тільки знайомим та родичам своїм. Як чужий хто приходив, то Лука похмуро ворушив своїми кущистими бровами й казав:
-    Немає нічого в мене. Який з мене знахарь ? То одурив вас хтось. В самого ось і поперек болить, ноги викручує та ще купа болячок. Коли б мені хтось одшептав. Які там трави. Ви у больницю сходіть. 
Так спантеличені відвідувачі виходили з його двору ні з чим. 
- Знов Лука городських випровадив - казали тоді сусіди. Їх не обдуриш, вони ж бо знають, що і його батько теж знаменитим травником був, а старі діди згадували розповіді батьків своїх про діда Луки, який бувало тільки гляне на людину і враз скаже, чим боліє. Що воно з того правда, що ні хто його знає, та всі були згодні в одному – дід Лука «знає». 
Що ж знадобилося старому цього пекучого літнього дня в похмурих, занедбаних хащах ? Коли дідуган чимчикував селом до лісу, опираючись на костур, і, притримуючи старезну полотняну торбу, дехто з цікавих перехожих хотіли дізнатися – куди його несе в таку пору. На це Лука коротко відповідав: 
- В ліс. За горіхами
- Та ви що діду, зараз же червень, які горіхи ?
- Для когось і на вербі золоті груші будуть рости.
І, не зважаючи на подивованих односельчан, простував собі далі. Люди хитали головами й крутили пальцем біля скроні. Дід на те не зважав. На те вони й люди щоб вважати дивним невідоме.
Городські копачі вже збирались. Ох і додали клопоту. Більше місяця копирсалися в землі поблизу лісу, та слава Богам нікого туди не понесло. Кожен ранок до них ходив, постерігаючи чи все так як треба. Але вже їдуть ну той добре. Он хлопчина якись, щось там метушиться, ану ж бо піду поспитаю чи й справді вже відправляються.
…Він зайшов до лісу з певного, лише йому відомого боку. Серце стукотіло, а перед очима стояли священні знаки. Невже ще хтось залишився ? Струснув головою: не час йне місце бентежитись – спочатку Покін, далі все інше.Трохи так себе заспокоюючи, продирався через густі чагарі, переступав трухляві пні, кострубаті завали гілок. Трохи попетлявши, опинився на ледве помітній стежинці, що звивистою ниткою простувала десь туди, в безголосий морок, в який кутались химерні дерева.  
Дід й справді багато чого знав. Наприклад те, що в роду його жоден чоловік не був хрещений і ніколи не ходив до церкви. Знав і про обов’язок свій, що предавався з покоління в покоління – відвідувати древній ліс в час Сонцевороту. Сьогодні якраз був такий день. Священна пора для всіх хто славить Праву. 
Старий простував все далі й далі, ухилюячись від хльостких гілок, відмахуючись від набридливої мошкари. Лука простував до тільки йому відомого місця в цьому стародавньому лісі, який дивом зберігся в часи всеохоплюючого модерну. Ось ще раз оглянувся, так просто, за звичкою, адже знав нікому й в думку не прийде простувати за ним в ці буреломи. Хіба, що хлопчина… Та ні, нікого. Нахильці, крекчучи, як-небудь продерся через цупкі кущі і... ніхто й не підозрював, що серед такого бескеття й халеп’я може бути щось подібне. Старий Лука опинився на невеличкій галявині, яку з усіх сторін оточували могутні, старезні дерева, обплітали, непролазні, ніби навмисно тут висаджені, цупкі кущі, навіть підійшовши впритул, місцину неможливо було знайти, не знаючи про існування. 
Дивний спокій панував навколо. Сонячне проміння проходило крізь листя дерев, вимальовуючи чудернацькі вітражі, створюючи чарівливе відчуття спокою. Ген, біля товстелетного дуба, тихесенько жебонів невеликий, чистий, як сльоза потічок. Сюди не долинав ні спів пташок, ні інші лісові звуки. Здавалось, час зупинився і вся ця мерехтлива казка існувала завжди.
Лука неквапом підійшов до потічка, зняв торбу, погладив дуб рукою й, нахиливши голову в поважному поклоні проказав: 
- Здрастуй Предковічний, сонця тобі й води 
Постоявши трохи біля дерева, відійшов до торби й почав її розсупонювати. Звідти добув якесь горнятко, білу, печену в печі хлібину, пучки  зілля, квітки, капшучки з зерном. 
-    Ну наче все, слава Предкам, не забув нічого - подумав з полегшенням – пора вже починати требу
 Старий зняв поношений піджак, полинялий на дощах й вітрах картуз, відставив в бік старенькі сандалі. Залишився в полотняній сорочці, з дивно вишитими візерунками, парусинових штанях і босий. Шовковиста травичка приємно лоскотала натомлені ноги. Дід підійшов до потічка. 
-    Здрастуйте істоти лісові, хранителі душі пущ і буреломів, здрастуйте Ті, імена яких вголос не називаю
Старий нахилив голову. Потім нахилився над потічком: 
-    Здрастуй душа лісова
Так привітавшись з Тими, які існували завжди, але в існування яких зараз майже ніхто не вірить, дід Лука зачерпнув трохи води й напився, далі вмочив кінчики пальців в прозору воду й декілька разів провів себе по обличчю, творячи тільки йому відомі узори. Почекавши, доки краплинки води висохнуть на сонці, взявся за таємничі приготування.
Ось відкрив горнятко - звідти потекли запашні пахощі меду. Хлібину дід руками розламав на чотири шматки й поклав на невеликий плесковатий камінець біля дуба.
Потім, тут же розташував в тільки йому відомому порядку квітки, дістав збіжжя з капшуків і щось шепочучи, висипав з нього незвичайні візерунки. 
Накінець все це полив медом. Деякий час, старий просидів біля дуба закривши очі. Зненацька, ніби стрепенувшись, взяв пучок зілля й запалив. Зілля повільно тліло, а дід обкурював тим димом Місце. Коли легкі пасма пахучого димку вже майже розсіялись поміж гіллям дерев, а із зілля залишився самий легкий, ніби пух попілець, Лука повільно струсив його в дзеркальну воду джерельця. 
- Ну ось, наче й все підготував - втер спітнілого лоба. Стомлено опустився біля підніжжя дуба, закривши очі. Тепер  наставала сама тривожна частина треби. Приймуть дари чи ні ? Цього старий не знав. 
Він ще міцніше стис повіки, щоб ще раз не побачити Тих, кого бачити не можна і враз спомин, ніби спалах світла загорівся в його мозку. Знову побачив себе тут, молодого хлопця і бачив батька, який щось розкладав на траві. 
Це було так давно і водночас, ніби тільки що. Так само пах мед, а батько ламав руками хлібину й помалу тліло зілля. Лука зчудовано спостерігав за батьковими руками, що творили чудні справи, проте не смів й рота розкрити, знав - треба буде, батько все оповість сам. Старий сів біля Луки, подивився чіпко: 
 -Думаєш старий твій з глузду з’їхав? - хлопець тільки плечима знизав      -так здавна повелось в нашому роду. Прийшла пора оповісти тобі те, що колись мій батько мені оповідав. Розкажу, що чув. Слухай.
...Людські голоси звучали все ближче й ближче. Малий бісик аж голову перехилив з цікавості. Що воно за проява ? Сьогодні ж День малої ночі. Всі свої знають – турбувати в такий час жителів лісових не годиться. Та й в ліс цей тільки по необхідності люди ходять, як має хто прохання яке, чи від зла ховаючись, або ж духу перед битвою набратись.
Просто так не вештались – місце ж бо святе. Та й дерево не зрубаєш, бо Лісовик озлиться й так памороки заб’є, що ходитимеш до скону стежинками, а виходу не знайдеш. Ласощі лісові не добудеш - мавки залоскочуть в смерть, тільки побачать смертних на своїх галявах. 
От тільки старий волхв Осмомисл та його молодий учень Буданко право мають навідуватись сюди в Сонцеворот, щоб требу піднести жителям лісовим й зілля собі назбирати та ще дечого. Бісик любив Буданка. Той завжди приносив йому смачнючі соти з своєї борті, а ще запашні пухкі буханці. 
До всього того добряче на сопілці грав, тож разом вони висвистували так, що аж птахи замовкали слухаючи, й не сміючи, перервати такі ігрища. Щоправда, бісик, майже, ніколи не показувався Буданкові, та тому того й не треба було. Учень волхва весело примовляв та приказував, припрошуючи його до треби, а ще якось до себе в гості запросив. 
Бісеня відразу майнуло до коника, й до несхочу наїздилось на чорному, здоровезному цапові, який тут для такої оказії й тримався. За це Буданкові діставались найкращі й найцілющіші трави. Не забував хлопець й про мавок: завжди приносив їм найкращі вінки з квіток. 
Що ж до старого Осмомисла то його вся лісова братія поважала, а бісик навіть побоювався: он як він розмовляє з Лісовиком, сам лісовий цар поважає його, а ще на Осмомисла ману не напустиш, він бачить всіх їх, навіть Тих про яких вголос згадувать не можна. 
Але що ж це таке ? Хто воно так галасує? Ба, та це ж Буданко. А чому його мотузками сповили ? І хто то в чорних халамидах плентає та ще й з конем ! Малий біс стрімко стрибонув, опинившись на гілці біля самої Требної галяви. А що то за конем на мотузці волочиться ? 
Навіть коли вся та процесія заполонила галявину пустотливий лісовий дух не второпав, що воно. Він аж на гілці засовався, відчуваючи щось недобре.
- Ну що язичнику, подумав ? – каліченою мовою прошипів худющий темнолиций чоловік в чорному балахоні
Буданко мовчав, інколи спльовуючи кров, і хитаючи головою, щоб струсити густий багряний потічок, що повільно струменів з розсіченої голови, заливаючи око.
- Він не погодиться – мовив похмурий вой, одягнутий в кольори князівської дружини
- Ти і он той шмат плоті, що колись був твоїм навчителем, брехуни і збурювачі народу, які не корились волі князівській та  продовжували вклонятися своїм мерзенним ідолам, кинули виклик князю й церкві. Я останній раз наказую тобі покоритись перед всією громадою й прийняти хрест.
Буданко повільно підняв голову й посміхнувся. Від тої посмішки грека аж скрутило.
        - Ти ще й смієш сміятись темний варваре ! Де ж вони заступники твої, яким ви молитесь  ? Чому не допомагають тобі ? Де ж вони ? Де ?
Священник горлав так, що аж піна виступила на губах. Буданко ж не сказав ні слова, а тільки рвучко закинув голову назад й завив. Завив голосом самотнього, загнаного в кут вовка. То був Знак. 
Ліс наповнився глухим стогоном, зірвався стрімкий вітер, закушпелило так, що люди на галяві посліпли від дрібної лісової мерви, яку хтось ніби навмисне шпурляв їм межи очі. Малий лісовий дух став нещадним месником  за своїх, за їхній Звичай, за спаплюжене свято Сонцевороту. 
По верхівках дерев пронісся тягучий гук, то Лісовик кликав своїх священних охоронців лісу й Покону. Останнє, що почув грецький «просвітитель» – це протяжне виття, яке лунало звідусіль та жахливий вереск його свити, яку знищували без жалю й воїнської честі. 
...Ніхто не знає точно, що відбулось тоді в лісі – нахмурившись провадив свою розповідь батько. Коли люди через декілька днів після буревію все ж таки насмілились піти туди, то побачили Буданка, який тихо спав на стежинці, що вела в лісову гущавину. Старійшина хотів пройти далі, глянути, де ж ділись греки з князівськими дружинниками, але зненацька побачив здоровенного вовка, який похмуро зирив, загороджуючи шлях.
Дідуган все зрозумів. Помаленьку, задкуючи, повернувся  до селян. Вони взяли Буданка й попрямували до села. Через деякий час очуняв, але став похмурий і не говіркий. Тепер зрідка допомагав хворим. 
Незабаром в селі поставили церкву. Люди потроху стали забувати своїх Прадавніх Богів. Лише старі діди потайки творили треби та довгими зимовими вечорами розповідали онукам про давні звитяги та чудеса. 
Давній Буданковий рід не перетявся. Не все передав своєму синові. Лишив тільки уміння травника та суворий наказ не хреститися й ніколи не хрестити своїх дітей. Та ще передав обов’язок творити требу в лісі, в день Сонцевороту. Ось те що я почув від свого батька, а ти маєш передати своєму синові.
Лука аж рота відкрив. Все що розповідав батько скидалося на якусь казку. Старий дивився на нього й посміхнувся в вус. 
-    Ти нічого не кажи, а лиш дивись
 По тому батько навіщось закрив очі. Лука тоді довгенько просидів, коли зненацька почув тихий мелодійний свист, сріблястий сміх, гілля старого дуба заколихалось й він побачив Тих, імена яких, не годиться проказувати в голос.
...Давно те діялось, а пам’ятаю, як сьогодні – подумав старий Лука. Ну вже пора дивитись. Відкрив очі, полегшено зітхнув. Слава Пращурам прийняли требу і цей рік. Цей рік... А що ж далі буде ? Скільки жити мені відміряно ? Немає наступника. Кому Звичай передам? Можна ж рідним тільки. Рідні... хто зна де вони. 
Пришлють листівку, інколи, старому батькові, та й по тому. Забули хто вони, якого роду. Але от сьогодні знак бачив. Невже ж хлопчина почув Голос Дідів ? Чи розкаже ? Може треба було б поговорити, може, справді… А якщо ні ? 
Ет, то вже як Коло розірвалося то не скріпити його, не зв’язати. Завинили ми перед Богами Прадавніми, от і немає нам талану. Животіємо, як те деревце плюгаве - без коріння й без насіння...
Лука ще довго сидів під дубом, підперши щоку рукою, й думав передумував свої думи невеселі, а потічок сріблясто жебонів, щось по-своєму старому оповідаючи..