РОЗДІЛ 26

Безсмертя… З прадавніх віків марить ним людина, хитруючи, винаходячи й придумуючи, як то краще одурити неминучий перехід. Та ніхто з вас кволих головою, не подумав, що то за кара вічна жити під тягарем столітніх гріхів, виряджати в останню путь найдорожчі душі й божеволіти від нескінченного калейдоскопу літ, отруєних однаковими тривогами, бажаннями, слабкостями. Випалиш нетлінний дух свій до дна, благатимеш про спокійний відхід та не буде того. Бо все має йти по Колу.
…І велося так споконвіку: діди жили в онуках, а звитяга древніх в оповідях батьків. Бо нетлінні ми, допоки триває Рід й прадавня кров струменить в жилах дітей, славлячи Богів рідних, що є Прапредками нашими. А хто ж крім рідних душ оборонить тебе від скверни й зла ?
Невже ж пересікся рід Найсвітліших ? Невже не буде славлення з Прави досягати чертогів Яви, спокоячи душі в Наві ? Як би не гнівились Боги та зоставити Рід славний без нащадків… не здатні на те Прадавні бо люблять достойних і не залишать на поталу вірних. Ніхто не властен над ними… Та що там… Он здоровезний вовк на кам’яному горбі. Дух-нищитель і дух-охоронець, вірний посланець Тих чиї імена не годиться називати вголос. Глибоко втіг повітря й зірвавшись, стрілою майнув вниз. Вірний охоронець покаже, що значить Коло і Звичай. Для вірних і…достойних.
…Щось тепле й мокре на обличчі. Хотіла відтрутити рукою, але тіло мертвецьки  закостеніло й кожен рух відзивався нестерпною судомою. Насилу розплющила очі – два зелені вогники й шорсткий язик все що осягнула в глибокій пітьмі. Крижаний холод заповнював все єство, перепиняв подих, закривав очі. Через мить, ніби провалилась в морозний поруб, без звуків і запахів – тільки тьма чорною водою заливала горлянку, ніс, очі, не давала дихати, бачити, відчувати себе живою людиною.  Кожен м’яз, кожна жива клітинка, нестерпно нила тяжким судомним болем. 
Раптово кинулась від нових відчуттів – спину й боки, ніби терли на шорсткій терці, сливе відділяючи м’ясо від кісток. На щоці відчула гарячий віддих й пухке, тепле хутро. Перед затуманеним зором помаленьку вимальовувались ноги, що безвільно сунулись по кам’янистій підлозі. Камінчики дряпали шкіру, проте біль не відчувався. Світ затьмарився й жінка знову провалилася в забуття. 
Легенький віддих степового вітерця омив тіло, розвіяв тяжкий слід печерного  царства. Відчувши неземний подих на своєму обличчі жінка поволі відкрила очі. Передранішнє небо тихо пломеніло багряним соромливим усміхом небокраю. Мара тяжко повернулася на бік, спробувала сісти. 
Світ закрутився перед очима й жінку судомно вирвало. Втираючись, все таки сіла, впираючись дрижачи ми руками в землю. В очах все крутилось і переверталось, молочна муть застилала зір. Спроквола протерла зіниці, невидющим поглядом обвела все довкола. Весело зеленів степ, прокидаючись під дзвінкий гук жайворонка, розлягався пересвистом ховрашків, лопотінням птаства, вічним шемранням і шурхотом невгамовних жителів. Як же так – повинна була погинути разом з коханим, піти у вічне служіння богам, а тут степ, сонце і життя ? Як же так ? ! 
Хтось пирхнув поряд і ось вже навпроти сидить велетенський вовчисько, стомлено висолопивши язика, зирить, мружачись на вранішнє сонце. Мара отетеріла – то ось воно що ! Прапредок всіх воїнів Роду вирятував її одну, залишив навіщось на цій тепер пустій і вже самотній землі. Вовчисько ще трохи посидів і ще раз поглянувши на жінку, ніби впевнившись, що тепер все гаразд легенько потрюхикав, ховаючись між камінням.
І тут Мара не витримала. Заламуючи подерті, скривавлені руки вибухнула зливою страшних проклять. Мова роська перепліталась з прадавніми словами древніх знищених мисливців, створюючи пекельну круговерть. Її низький голос зірвався на протяжний хрип, що вже нагадував моторошне рикання якогось звіра. Зупинившись на мить щоб перевести подих, жінка враз заклякла – відбиваючись стоголосим перегуком, піднімаючись все вище й вище линув прощальний гук самотнього вовка. 
Тепер зрозуміло ! Ось чому Прадавні залишили її живою. Очі зблиснули диким вогнем, сплутане волосся розпушилось, безладно спадаючи на зблідле обличчя:
- Мста ! Ось для чого  жива ! Я зведу його, і весь поганий рід брудних байстрюків. Батько різатиме сина, син нищитиме братів і сестер своїх. Кров заллє землю і не буде тому кінця… - Мара сичала розлюченою гадюкою, перебираючи обереги на шиї. 
Схоже сила повернулась до жриці – звелась на ноги й міркувала, що його робити. Коли тут з-за величенького моноліту почулось протяжне іржання – стриножені варязькі коні розбрідались марно чекаючи хазяїв. Жінка ступила крок й несвідомо притисла руки до лона – щось незвідане несміливо ворухнулось під душею. Вперше за довгий час, велика жриця посміхнулась:
- Ти знову живий і житимеш вічно – тихенько прошепотіла невідомо кому.
За мить степовий вітер міцно стис в обіймах стрімку вершницю, що стрілою неслась до загубленої в степовому морі весі бродників.
Засмалені нещадним сонцем, загартовані нескінченними битвами, похмурі воїни сторожко зустріли самотню жінку на здихаючому коні, та не виганяти ж її в степ на поталу татям й звірині. Тому старійшини порішили оприділити її в хижу місцевої відьми Росави, хай відійде з дороги, а ввечері всією громадою рішити, що робити далі.
Ласкава прохолода глиняної хатинки, терпкий узвар й шмат вареної линини зробили чудо – Мара відчула таку втому, що підтримувана добросердною господинею, звернулась калачиком на твердій лаві й заснула спокійним сном. Росава тільки головою хитала: натерпілась видно бідолашна. 
Проте пильно роззирала й пошматовану одіж й щедрі розводи священних візерунків на руках та тілі. Особливо пильно приглядалась до разків оберегів та величенького капшука, який колихався на міцній, плетеній нитці. Запідозрила відьма – не проста подорожня приблудилась до їхньої весі. 
І щоб впевнитись тихенько відгорнула шмат потріпаної сорочки. Так і узріла її Мара, коли відкрила очі – Росава з вибалушеними очима втупилась в священний знак Великої Матері на грудях. Побачивши відкриті очі гості, вклякла на коліна, смиренно прихиливши голову.
-    Прости, Найсвітліша
-    Встань – Мара солодко потягнулась й сіла на лаву
-    Зараз – відьма враз заметушилась – та я покличу старійшин, вони як взнають хто до нас та вони…
-    Зупинись. Ніхто не повинен знати хто я. 
-    Але як же ж…
-    Ніхто не повинен знати. Забудься, відьмо, що бачила. Такою є воля Прадавньої Матері
Росава дивилась широко відкритими очима, проте зауваживши стальний полиск у погляді великої жриці, тільки кивнула головою.
-    Дай мені щось надягти, а то може тут є ще хтось, що знає великі знаки
Господиня швидко метнулась до жертки й миттю дістала красиво мережану одіж з найтоншого полотна. 
Перекликаючись з манірним світлом першої вечірньої зорі, чарівливо мерехкотіла ватра, лишаючи багряні печаті на збронзовілих лицях громади. Віче проходило по-стародавньому звичаю – право голосу мали всі члени громади, але останнє слово залишалось за старійшинами та найбільш шанованими людьми. 
Вони бачили багато чужинців: блукаючі подорожні, хитрі крутії, обшарпані святі й юродиві – всі хотіли прихистку, їжі, а то й потягти дещо з майна. За роки життя в степу звиклі до постійної небезпеки та підступів, відразу розпізнавали нечисті помисли. 
Але то прохідні, а ця наче, як залишитись хоче. А це вже справа інша, бо весь хоч і невелика зате славно живе. Хоч і не обходиться без сварок, проте, вирішують всі біди й миряться, якщо кривду один одному завдали. 
А тут чужинка. Видно непроста, он очиська як виблискують, а на відкритій руці якісь візерунки тайні зміяться. Вже пробували й Росаву випитувати, але затялась відьма – не знаю, що воно, обереги якісь та й годі. Того й похмурий сидів Тур, наймудріший серед старійшин. Чи не біду принесла в їхній тихий закуток оця степова відьма ?
-    Стань до Кола лицем щоб могли бачити всі тебе – грубий голос привів до тями
Мара повагом вийшла, й стала так, щоб в багряних відблисках було видно лице.
-    Хто ти й звідки ?
-    Відьма з Волхового дворища
-    Якому богові служиш ?
-    Великій Праматері – Марені
Не бажаючи казати всієї правди, велика жриця рекла напівправду – постерегла, як пильно додивлявся до візерунків похмурий дід
-    То є давня й поважна сила – один з початків всього сущого. Бачу – печать її носиш на собі – Тур ткнув патерицею в хитросплетіння меандр на передпліччі жінки – таке здобути можна тільки в святилищі
Мара промовчала не зводячи пломенистого погляду з дідів
-    А як же тут опинилась ? Своєю волею чи по принуці ?
-    А ти послухай отче та й сам рішиш…
І тут, жінка не стримуючи себе, повідала й про повернення князя з чорними воронами греками, й про криваве побоїще на дворищі Рода і палахкотіння теремів Великих волхвів. З уст зривались страшні слова, а вогнище то піднімалось то знову опадало вражене людською поганню. В жінок на очі навернулися сльози, як оповідала про знищення молодих жерців Роду, спалення святилища Праматері. Лиш очі великої жриці пломеніли люттю, хриплуватий голос колихав нічну млу, незримо керуючи вічовою ватрою.
- А Велеяр, верховний жрець, що з ним ? – перебиваючи, поспитав високий чоловік з колючим поглядом 
- Розметали варязькі найманці – опустивши очі, проказала
Воїн опустив погляд щось бурмочучи, в абсолютній тиші дзвінко хруснув стиснутий кулак. Мара бачила, як натяглися могутні м’язи на оголеній до плеча руці й темним завитком майнув дивний шрам. Щось до болю знайоме було в тім випеченім каленим залізом шрамі…
Дослухували оповідь в мертвій тиші, лиш веселі співи цвіркунів колихали той німотний простір, заціплений видивом смерті й руйнувань. Замовкла Мара. Чекала слова старійшин. Довго теребив патерицю Тур, перешіптувався з іншими дідами та славними воями. Накінець, кашлянувши, сказав:
-    Темні діла розповіла нам. Перервати древнє Коло, стоптати Звичай – голова старого на мить схилилася – немає страшнішого на цім світі. Нищити родичів, спалити святилище Роду… Темні часи йдуть. Але ми тут вільні. Творимо учту богам своїм, як і діди творили. Довгі князівські руки та трудно до нас дотягнутись. 
-    Рано чи пізно й до вас надійдуть греки в темній одіжі, отче. Що тоді робити будете ?
-    От як прийдуть, тоді й скличемо віче. А тобі дяку приносим за важливі вісті. Що хочеш від нас ?
-    Хочу залишитись у вашій весі
-    То не мені рішати. Тут вже як громада скаже так і буде. То що, громадо, залишимо жінку цю в нашій весі ?
Люд, скинувши оціпеніння, враз зашумів завирував і в тому бурчанні враз виділився грубий голос воя, що питав за Велеяра:
-    Оповідь вела ти складно, але чим доведеш, що все справді так було ? Що справді знала Велеяра ?
Мить подумавши, жінка тикнула в пошрамовану руку:
- Мав такий само шрам як в тебе
Чоловік ще якусь мить пильно дивився, втупившись палючими очима. На кінець коротко мовив:
-    Своя
На тому й порішили. Тільки одне запитав Тур в жінки:
-    Як же кликати тебе ? 
-    Зовіть мене Мавкою 
Так того вечора в бродницькій громаді стало більше однією душею – Марою – Мавкою. Оселилась поки в Росави. Відьма дуже раділа з того, але й побоювалась трішки – лиш одна знала хто Мавка насправді.