РОЗДІЛ 20

Літо 988 від народження Єшуа з Назарету

Очі боліли й сльозились, губи тріскались від палючого проміння й вітру, а вони все мчали. Майже, без перепочинку, зупиняючись, щоб попити води й дати коням хвильку попастися. Далі знову в сідло, степовий вітер у вухах, палюче сонце навпроти. Не зважаючи ні на що мчали, заганяючи коней в смерть, не відчуваючи зведених судомою тіл. Бо треба встигнути. Туди, далі. За світлом.
Останні дні сплелися в єдиний кривано-темний клубок. Велеяр знав одне – потрібно дістатись Шу-Нуна за всяку ціну й зробити те що потрібно. А далі…далі вже неважливо. Коли зустріли Мару, майже, не здивувався – Боги повинні допомогти востаннє. 
Вдалося здобути лише трьох коней: присадкуватих, кошлатих, проте міцних й витривалих степняків. Мара сиділа позаду обхопивши руками, притиснувшись всеньким тілом. Через дух згарища й крові, все ж таки відчував невловимий духмяний запах трав, і це пасмо шовковистого волосся, що лоскоче його щоку, ніби тоді… 
Вона врятувалась випадково. Не хотіла. Найманці кралися опівнічніми тінями, проте спрацювали охоронні закляття. Озброєної сторожі в них не було - нікому й на думку не спадало вриватися в дворище Марени, прирікаючи свій рід до прокляття й згуби. Варяги на те не зважали, обступили терем, проте жриці закрили двері й наложили закляття. Вої сиплючи лайкою, прокляттями, як не мудохались, а проникнути не змогли. Тоді підійшов карячконогий грек в чорному вбранні:
—    Несінь паливо, святий вогонь знищить це відьомське гніздо.
Тонкі губи нервово тремтіли на чорному, занудженому обличчі, сухі, схожі на патики руки, перебирали чорне намисто.
Крутячи носом від тяжкого смороду, що хвилями накочував від монаха, чільник найманців щось проричав воям. Всі заметушились - незабаром терем спалахнув одинокою, смоляною свічкою, розкидаючи снопи іскр.
Її просили йти через підземний хідник: старий і вузький - тільки й врятує одну людину. А вони вже принесуть жертву Богині - про більше й не мріють. Мара лиш хитала головою, міцніше стискаючи зуби. А далі, їдкий дим і …порожнеча. 
Прийшла до тями у вогкому сирому проході: безтямну заштовхали туди, щоб жила, щоб розповіла… Виповзла хідником у Святому Гаї, а там вони. Так і зустрілись… 
Мара оповідала відривчасто, в короткі миті перепочинку, стріпуючи розпатланим волоссям, торкаючись весь час оберегів на шиї. Слухали мовчки, похмуро потупившись. Не вберегли… Святилище Праматері розруйноване, спаплюжене. Їхнє дворище, дворище Роду знищене. Коло розривалося.
Коні надсадно хропли, відфоркуючи кров’яною піною, гонили боками – було зрозуміло – ще трохи й попадають від виснаження. Але їх нещадно підганяли, не даючи ні спочинку ні їжі. Вершники виглядали під стать тваринам: спаленілі лиця, потріскані, розпухлі вуста, шмаття тканини замість одіжі.  
Механічно тримаючись в сідлах, ніби сновиди вперто простували до тільки їм відомої мети. Всю дорогу простували, оминаючи весі й посади, по-розбійницькі проскакували великі шляхи. Ось за плечима залишився Хорсун – сонячне місто, присвячене ясноликому богові. За ним починались вільні простори, дикі степи. 
Під прозорим лазуровим шатром неба, величаво перекочувались хвилі степового зела, ховаючи цілий світ вільних мешканців. Невеликими стовпчиками охороняли нірки ховрахи, тривожно висвистуючи, вбачивши ворога. Піднімаючи хмари птаства, сполохано стугонів табун тарпанів, залишаючи столочений шлях понівеченої трави. Проте, дика краса не вабила вершників. Очі шукали хоча б найменшого знаку на воду та знаходили лиш розливи духмяного степу.
Гунтер взяв слід, ніби добрий гончак. Вбивці рухались швидко, проте спочатку відстали, майже, на день й тепер цю відстань ніяк не вдавалось скоротити. Дивну дичину прийшлося полювати цей раз – вони не тікали, охоплені жахом, не намагались заплутати сліди, чи заховатись - це насторожувало. Втікачі вперто простували до тільки їм відомої мети. Пустивши коня галопом, й мружачись від пилюги, Гунтер знову й знову ламав голову над незбагненною загадкою. 
До таємної залоги спішать ? Несхоже. Може, назустріч підкріплення йде ? Але ярл запевнив – більше воїв не мають. Куди ж так летять, без перепочинку й навіть не намагаючись замести сліди -  вікінг скосив погляд, поряд скакали вої. 
Розкошлане волосся, довга борода, блискучий збуджений погляд, довга ведмежа шкіра, що аж хляпала по крупові – все ясно вказувало на берсеркера, воїна без минулого й майбутнього, який живе лише для битви.    
Їм добре, думати не треба, на кого вкажу на того з сокирою й помчить, щит гризучи. Охоплений неясною тривогою, варяг ще більше пригнувся до кінської шиї, й давши нагайки, змусив мчати ще швидше. Слідом темним вихором неслась ватага.
Він чув їх. Ще з минулого дня. Темний згусток ненависті й дикої сили котився слідом, вперто переслідуючи, не відстаючи ні на мить. На одному з коротеньких віддихів Мара підійшла впритул й проговорила самими вустами:
—    Вони вже недалеко.
—    Я чую. Чого шепчеш ?
—    А хранителі ?
—    Мають право знати все.
«Вовки» тримали коней, похмуро поглядаючи в їхній бік. Помалу підійшов, погладив тремтячого кошланя.
—    За нами погоня. Йдемо вперед менше ніж на день.
—    Багато ?
—    Не знаю. Скоро побачимо.
Пильно глянув на хлопців. Після останніх кривавих змагів, здавалось, постаршали на десятиліття. Лиця камінно – спокійні, з слідами смертельної втоми.
—    Доженуть - зустрінемо як годиться.
Нічого не питають: куди їдемо, навіщо ? Стали істинними «вовками» - охороняють ватага, а його справа куди йти і нащо. Вони ж слідом, до останньої краплі крові з ним. 
Протяжно заіржавши, під Лютом впав кінь. Спочатку передні ноги підломились - це врятувало косака – встиг зіскочити. Далі тварина завалилась на бік, протяжно застогнала й випустила дух. З ніздрів сочилась кривава піна, задня нога ще дрібно дригалась, продовжуючи смертельний шлях. Хлопець, звівшись на ноги, розгублено дивлячись вслід побратимові й навчителеві. Але на поміч вже спішив Крушило.
—    Вилазь, брате !
—    Їдь сам, я тут залишусь, прикриватиму. Все одно довго нас двох не піднесе.
—    Вилазь кажу тобі – побратим кресонув таким поглядом, що Лют мовчки подерся на круп.
Повітря з свистом й хрипом виривалось з конячих ніздрів. Тварини тягли з останніх сил, збожеволівши від нелюдської напруги, спеки, жорстоких вершників. Але всьому є своя межа, свій початок й кінець. Велеяр першим помітив криваві пасмуги, що звивистими стрічками пустились з кінських ніздрів.
 Різко натягнув вуздечку, розриваючи коневі рота, але болі той вже не відчував. Волхв зскочив із дивною легкістю, підхопивши на руки Мару. Бідолашна тварина з усього розмаху гримнулась об землю. 
Біля голови поволі розтікалась темна калюжа крові. За спиною почувся моторошний хрускіт й глухий удар – Велеяр поволі обернувся, не випускаючи жрицю. Судомно смикаючи головою, толочачи траву, бризкаючи кров´ю, доходив кошлатий помічник хлопців. Трохи поодаль, валявся Лют, силкуючись звестися, Крушило лежав тутечки оглушений ударом, проте встиг в останню мить висмикнути ноги з під коня. 
Все це волхв споглядав, ніби через мутну пелену. Ноги тремтіли все ходило ходором, коли опустив Мару, та просто впала, ніби скошена травина. Так деякий час й мудохались, силячись зібратись й рушити далі. 
Крушило став на коліна – його тяжко вирвало. Хитаючись, причвалав Лют й звів побратима. Велеяр, тим часом, щось чарував біля жінки. Хто зна, що робив, але та звелася й, опираючись на волхва, була готова в путь.
—    Варяги відстають трохи більше ніж на півдня. Залишилось ще трохи, й відпочинемо – пильно вдивляючись в косаків, повільно промовляв Велеяр – зберіть сили всі ще недовго.
—    Якось дійдемо, а не дійдемо то доповзем – прошелестів самими губами Крушило. Лют нічого не сказав тільки тоскно глянув десь туди в мерехтливе мариво крайнеба. 
…Сонце пекло. Вони, ніби опинились в пекельному вогнищі й живцем відправлялись в Ірій. Чвалали, механічно переставляючи ноги, нічого не бачачи перед собою. Лише Велеяр крокував, пильно вдивляючись вперед, чогось чекаючи, від цього пустельного, пекучого моря. Навкруги стояла млосна полуденна тиша, тільки шурхіт гінких трав вказували на присутність живих істот серед розбурханої жаріні степу.
Враз волхв став, пильніше придивився й пришвидшив крок. Далі знову зупинився, вдивляючись якусь мить і хриплим голосом мовив, ніби крук каркнув:
—    Ану підберіться, он байрак, там є джерельце. Зробим головний перепочин, ніч буде непроста.
Непроста ніч, слова звучали просто знущанням, а що ж тоді позавчора пережили – Купальські любощі з веселим вогнем ? Проте, нічого не кажучи пришвидшували крок як могли, закушуючи до крові губи, перемагаючи тягучий біль у всенькому тілі.
Байрак охопив оксамитовою прохолодою, веселим дзюркотінням струмка, тихим шелестом могутніх дубів. Не вірилось – крок назад і ти знову потрапляєш в пекло полудневого сонця.
Мара тихо сповзла на шовковисту ковдру. Лежала долілиць, тяжко дихаючи. «Вовки» стояли, насолоджуючись затінком, сторожко оглядаючись – чекали наказу. Велеяр голосно втягнув повітря – пахло Сонцеворотом. 
Підхопив жінку на руки й поніс до потічка, слідом потяглися хлопці. Спочатку змочив потріскані, запечені вуста далі, набираючи пригоршнями води обмив весь вид. Мара розплющила очі й легкий усміх, стрімким вітерцем промайнув змученим обличчям:
—    Знову джерельце. Ніби тоді…
Велеяр мовчки з ледве стримуваним болем дивився в таке близьке й водночас далеке обличчя. Оглянувся на косаків, що, ніби жеребці топтались неподалік, знемагаючи від спраги, та не сміючи втрутитись в розмову Найсвітліших.
—    А ви чого тупцюєте ? Ану мерщій сюди, а то ми всеньке джерело вип´ємо.
Хлопці так смикнули з місця, аж хвиля пішла. Попадавши на животи, пили й не могли напитись. Деякий час чулося тільки форкання, ніби добрий табун коней на водопій примчав. Зараз вода здавалась небесним нектаром з самого Ірію. Подолавши спрагу, обличчя ожили, м´язи стужавіли і язик більше не нагадував вкриту реп’яхами ганчірку.
Волхв із затаєним посміхом дивився на учнів. Он яких викохали. Бран… Від гіркого спомину зводило щелепи, сліпа лють огортала темрявою. Ти вже в Ірію, брате, почекай трохи, не починай пир без нас…