РОЗДІЛ 19

Літо 988 від народження Єшуа з Назарету

Відун надсадно зітхнувши, виклав програму на вечір. Щоб розв´язати загадку дивної печери й браслета, потрібно їх з´єднати. Німці це розуміли, проте не змогли довести до кінця справу через стрімкий наступ радянських військ. 
У них же є браслет, печера і стародавній обряд, що передавався в сімї з покоління до покоління. З часом, дійсна суть обряду втратилась, хоча невідомо чи й розкривалось істинне значення спочатку. 
Але як би там не було, кожен Сонцеворот, Посвячений роду, приходив на це місце й творив ритуал, рука ув´язувалась червоною валовою ниткою, священні слова читались, звертаючись до когось іншого. Кожен знав – обряд повторюватиметься до тих пір, поки «коло не замкнеться».
—    …Так вона мені й сказала – «допоки коло не замкнеться» - задумливо проговорив Савович – може це й воно, адже браслет розірваний.
—    А якщо помиляєшся ?
—    Тоді нам дуже не пощастить. Все одно, пізно жалкувати, я вас питав. Зворотної дороги немає. Починають з´являтися зірки. Дочекаємось Великого Воза й починаєм, а зараз не заважайте – готуватись буду.
Чолов´яга неквапом встав, потіг до себе полотняну торбу й оглянувши нас, ніби востаннє, втомленим голосом проказав:
—     Зараз можете трохи попити, сходити до вітру, перекимарити – нічка обіцяє бути веселою. Як побачите вогник отам, відразу ж рушайте.
 Ось так виголосивши підбадьорливу промову, наш чаклун рушив, поступово розчиняючись в темряві.
Деякий час посиділи, слухаючи заспокійливі пісні цвіркунів, тихе шамрання, писк – нічний степ жив звичайним життям і нікому не було діла до купки людей з їх страхами, бажаннями, мізерними мріями. 
Плюнувши на все, простягнувся на запашному степовому зелі, витріщаючись в нічне небо, помережане сплетінням зіркового бісеру. Он вони – безкінечність планет й зірок, а ми бачимо лише дрібненький відблиск світла величиною з копійку, що губиться в темній безодні всесвіту. 
Так само, мабуть, видивлялись й наші пращури, сидячи біля вогню, повернувшись з вдалого полювання або й голодаючи, не впоравши хитру звірину. Сотні, тисячі років тому… А що таке тисяча років для всесвіту ? Коротесенька мить, менше секунди. І в цю секунду людство може вложити стільки болю, розпачу, втрат, що вистачило б на цілу безкінечність. Як же ж все таки паскудно тут все влаштовано. 
—    Ану вставай, козаче – пора – наш доморощений історик так гаркнув над вухом, що я схопився, ніби вжалений. 
—    Ви так мене ще загодя угробите, чаклуну нічого не залишиться.
—    Нічого, ти в нас хлопець міцний, не прибідняйся
Десь там, відкидаючи малиновий відблиск, час від часу фонтануючи вогняними пилинками, світився розпечений маячок початку шляху. Орієнтуючись на той знак,  мовчки рушили один за одним, слід в слід. Ці декілька десятків хвилин, здавалися безкінечними спочатку, й скажено швидкими потім. 
В мерехтливому сяйві, вимальовувалась могутня споруда прадавнього храму, що просто таки дихала, незвіданою, первісною силою. Містичні відчуття посилював Савович, який перевернувся у справжнього волхва. Розтріпане волосся, біла полотняна сорочка померажана оберегами, просторі полотняні штани, все це кидало десь туди, на тисячоліття назад.
Вогнище розкладене просторим колом, проте полум’я невисоке, горить рівно, й мені спало на думку: а не змочив наш чаклун тут траву соляркою. Але жодних запахів, що нагадували б ХХІ століття не відчувалося. Придивившись, зауважив – трава навколо вогню й всередині вирвана, так щоб полум´я не розтікалось далі. Роззирнувся, шукаючи входу до печери, проте бачив тільки каміння й пісок.
Савович, здавалося не помічав нас, стояв на одному місці, бурмочучи й кидав щось пучкою  у вогонь. Після цього кострище на мить спалахувало яскравіше, й навкруги розтікались дурманні пахощі зілля. 
Дивовижні відблиски грали на обличчях, пробуджуючи прадавні відчуття єдності, таїнства, гасячи штучний наліт колись придуманої цивілізації. Не знаючи, що робити я переступив з ноги на ногу.  Вогонь раз-пораз потріскував, викидаючи яскраві рої іскр. Вони весело вилітали, зникаючи десь там серед блискучого мережива літнього неба. 
Ми стояли мовчки, спостерігаючи, як наш відун, присівши навпочіпки длубався у  торбині. Поступово, земля позбувалась гарячого віддиху дня, огортаючи все росяною прохолодою тьми. Савович рвучко піднявся, щось тримаючи. Коли підійшов ближче, у непевному світлі кострича, тьмяно відсвічувала чудернацька чаша.
—    Ще одна сімейна реліквія ? – від власного голосу аж мороз по шкірі продер
—    Ти вгадав – лице дядька нагадувало воскову маску, очі дивно поблискували, ніби в лихоманці – зараз почнемо обряд, що повністю не проводився тут щонайменше тисячоліття. Всім бути уважними, робити тільки те що скажу, не розмовляти…і ще одне: дивитись тільки вперед або один на одного, що б не сталось, що б не чулось, не роззиратись і не оглядатись. Це всім зрозуміло ?
Орест щось пробурмотів, професор тільки кивнув, а я просто стояв, відсторонено розглядаючи мереживо на сорочці відуна: ось завиток, а тут спіраль, а цій вервечці й кінця немає… Десь здаля долинули слова:
—    Щоб ввійти в Коло маємо принести пожертву Богам. Взагалі то Вони такого не приймають…як правило, але обряд прадавній, тому… Ось цим – Савович дістав звідкілясь ніж з темним блискучим лезом – кожен має трохи надрізати праву руку, на зап’ястку й скапнути кров’ю в чашу
—    От зараза. Ти ж знаєш, як лякають мене такі штуки. Мене в лікарні троє тримають, а один розважає, як кров з пальця беруть – Орест опасливо покосився на гостре, ніби бритва лезо –  може ти…ну чикнеш, а я очі закрию, га ?
—    Це добровільна пожертва й сама сильна. Кожен сам повинен рішити – робити це чи ні.
—    Давайте я.
Савович пильно глянув, але нічого не сказав. Відчувши в руці гранчасте руків’я, якусь мить вдивлявся у дзеркальне лезо, вирізане з якогось каменю. Витягнув руку – ну, що ж почнемо. Пекучий біль пронизав всеньке тіло й віддався аж у голові. На мить, перед очима заскакали мерехтливі кільця. Не стримавшись, засичав, але відун був тут як тут: тоненький, теплий потічок заструменів у чашу.
—    Все, досить – цупкими кліщами пальців, Савович здавив руку - кровотеча припинилась – тепер ви.
З мученицькими лицями, дядьки повторили процедуру. Діставши свіжої крівці, відун ножем помішав все це в чаші, щось примовляючи й нашіптуючи. Далі повернувся до вогню й декілька разів провів жертовним дарунком над полум’ям. Постоявши ще пару хвилин, пильно вдивлявся у мерехтливі розсипи зірок, щось звіряючи, чи що. Раптом, швидко підійшов до нас:
—    Ходімо, починається.
Нічого робити, почвалали слідом. Високо піднімаючи ноги, відун ступив у центр вогняного кола, жестом показуючи йти за ним. Палюче полум’я нестерпним жаром пахнуло знизу. Опинившись всередині вогнища, стали, як німотно вказав Савович: я в центрі, вони навколо трикутником. Відун передав мені чашу й жестом вказав – пий.
Гіркувато-солодковата з солонуватим присмаком рідина розтікалась по тілу незрозумілим, млосним теплом. Після цього, бачив все ніби збоку: Савович швидко надів на мою руку браслет, що крижаною прохолодою обпік зап’ясток. Туманним зором примічав, як до чаші приклалися Орест з професором, потім надпив відун й останні краплі струсив у вогонь.
 Полум’я, на мить, кинулось вгору, обпалюючи вії, присмалюючи одіж. Я камінним бовваном стояв посередині, мліючи від нестерпного жару, якимсь боковим зором помічав відуна, що голосно промовляв незрозумілі слова, творячи руками сплетіння химерних фігур. При кожному порухові полум’я кидалося вгору, потім знову опадало.  Скільки так тривало, не пам’ятаю. Прийшов до тями лише коли Орест з професором тягли до круглого отвору. 
Поряд лежало дернення, оберемки бур’яну й чималенька каменюка. В останню хвилю, спробував несвідомо опиратися такій нарузі, проте ні на що не зважаючи, дядьки заштовхали у непроглядну тьму, ще й нагородивши добрячим копняком. Ступивши з розгону декілька кроків, упав, зачепившись незрозуміло за що. Біля входу заскреготав пісок осипаючись під добрячою вагою – вхід затулила велика кругла пляма. Давлючий морок все таки піймав в свої обійми. Деякий час полежав, приходячи до тями. 
Після палючого вогню, прохолода печери, здавалась, ковтком джерельної води посеред розпеченої пустелі. Дивувало свіже різке повітря, що приємно лоскотало легені, вивітрювало тяжку важкість з голови. Мимовільно пригадався той сон, докучливий, жахливий сон, забиравший всі ночі після повернення додому. Тьма, непрохідна тьма… Якби ж то зараз сталося, як тоді, у сні. Помалу сівши, прислухався. Мертвецька тиша й темінь. Справжній початок…
Не знаючи, що робити просто закрив очі. А яка різниця – все одно нічого не видно. Раптово защиміла рана на руці – несвідомо торкнувся пальцями лівої руки й одразу ж відсмикнув – браслет  обпік гарячим приском. 
Поворушив правою рукою – зап’ясток не пекло. Наважився розплющитись й…мерехтливе сяйво різонуло очі гострим кинджалом. Осліплений, якусь мить покліпав, доки зір не повернувся. Втупився у браслет – метал сріблисто відсвічував, ніби кликав йти. Йти вперед. Послухавшись німотного поклику, виставив руку вперед, пригинаючись, тримаючись за слизькі стіни, рушив примарною стежкою вперед. За світлом.