РОЗДІЛ 16

Літо 988 від народження Єшуа з Назарету

…Буданко, ще клював носом, позіхав й потягався, заколисаний легким хилитанням човна, як щось зашаруділо в прибережних зарослях. Спочатку показався кінець меча, яким розгортали щільну стіну очеретів. 
Блиск металу миттю скинув з хлопчини залишки сну й весло саме вклалося в руки. А що, якось не хочеться стати здобиччю татей в шістнадцять сонць. Він уже відштовхувався, коли почув тихий, низький голос:
—    А відколи це перевізники тікають від люду й заробітку ? 
Із річкового зела вийшов чоловік з опущеним мечем. Заросяний, в пошматованому  закіптюженому одязі, проте явно не простий – простим не дозволено розписувати тіло священними узорами та й жмут волосся на тім’ї явно вказував на приналежність до воїнської варни. 
Хлопець нерішуче опустив весло у воду, але тут на березі показалась жінка. Буданко аж рота роззявив від такого видива. Мокра одіж окреслювала стрункий стан, розтріпане волосся вилось чорними гадюками, а на обличчі яскраво світились очі, барви лісового джерела. Вони проймали наскрізь й хлопчина застиг із роззявленим ротом та веслом, наполовину зануреним у воду. Мара тихо мовила не відводячи погляду:
—    Ми не заподіємо тобі зла, просто перевези на той бік.
Буданко, ніби в напівсні причалив, забрав ще двох мужів й мовчки заправував на протилежний берег. 
—    Не йди до перевозу, висади нас он там в очеретах.
Вона тримала за руку й не відпускала поглядом. Він лише кивнув, не маючи сили щось поспитати чи заперечити. 
Коли човен тихо зашурхотів по цупких стеблах річкових плавнів й стала видна мілина, чоловіки пострибали у воду, а жінка одним порухом відірвала блискучий дукачик з разка оберегів на шиї і вклала йому в долоню, не говорячи й слова. Один з воїв взяв красуню на руки й всі повільно побрели до берега.
 Незабаром кроки затихли, лише легке хвилювання очерету вказувало, що все це не наснилось. Малий перевізник посидів ще трохи, вкритий невловимою маною, далі тихо вигріб на плесо й направився до перевозу, міцно стискаючи дарунок.
 Стогони й плач темними пасмами мороку піднімались над містом, затьмарюючи світлий літній ранок. Князівські крикуни гарцювали на конях по всіх посадах, охриплими голосами, схожими на каркання круків, повторювали одне й те саме:
—    Від сьогодні Русь виходить з язичницької темряви й переходить в обійми істинного Бога ! Весь люд, від старого до малого, немовлята й отрочата, жіноцтво й дорослі мужі, повинні прийти до ріки й прийняти святий обряд хрещення грецьких отців ! Хто не явиться той стає особистим ворогом Бога й князя !
Обрамовані князівськими грамотами, варяги вривались до хат, хапали за одіж, викидали надвір, підганяючи древками списів, збивали всіх докупи й гуртом худоби гнали до річки. Невпокорені й вільні лишались біля своїх обійсть з розкраєними черепами, потикані списами, підпливаючи кров’ю. 
Жінки бились в грубих лабетах найманців, заламували руки, кидались до своїх чоловіків, що вже тихо мандрували до Ірію. Їх штовхали всередину натовпу, туди ж, ніби жабенят швиргали дітей. Натовп озивався єдиним глибинним стогоном. 
Ось вийшли на головний шлях. З обох сторін вулиці, з високих кілків, німотно споглядали чубаті голови  Родових дітей, прикривши очі від такого сорому, склепивши вуста запеченою кров’ю. Забачивши таке, люди заволали ще голосніше, надто постерігши порубані кумири Богів, які дерев’яним непотребом валялись біля підніжжя Требної гори. 
Ось вже показалась лазурова стрічка великої ріки, що ярилась, виблискувала, розсипалась бризками сонячних променів. Підійшовши до самого берега, варяги зупинили весь гурт. Тут, на підвищенні, виблискуючи парчею довгої одіжі застиг первосвященик Феофіл з своїм почтом. 
На міцно стиснутих вузьких губах, гуляла невловима усмішка, більше схожа на оскал дикого звіра: ось вони, упосліджені й підкорені, грізні північні варвари, що так довго загрожували місту царів. Диміли кадила, й гіркуватий сморід,  сизими хмарками застигав над рікою й натовпом, каламутячи прозорість річкової далечіні.  Первосвященник повагом махнув рукою й варяги почали хапати від гурту потроху людей зривали з них одіж й, штовхаючи, загонили у воду. 
Закричали, заплакали жінки, відбиваючись від такого сорому, сипали прокляттями мужі, верескливо кричали діти. Найманці не вважали на те. У воїв маслились очі від гарних станів, високих грудей роських жінок й дівчат. Все це супроводжувалось грубим гоготанням, лайкою. 
Дехто з чоловіків не витримавши такої наруги над жоною чи сестрою, голіруч кидався на напасників, але майже відразу падав прохромлений списом чи мечем. Люди сковзалися, падали на слизькому березі, не розбираючи дороги, по тілах своїх же забігали у воду. Поступово річкові води червоніли, ніби від сорому за своїх непутящих дітей.
Стоячи по шию чи груди у воді, тремтячи всеньким тілом від ранкової прохолоди, слухали незрозуміле джерготання смуглолицих греків. Навертались до нового Бога. 
Володимир з почтом стояв віддалік, подавшись вперед і з палаючими очима споглядав все це. Накінець він примучив це ненависне місто з його гордим людом. От тепер все і всі його. Байдуже слухаючи жіночі зойки й дитячий вереск, обернувся до варязьких воєвод:
—    Все ж таки тіло Велеяра не знайшли.
—    Може згорів у дворищі разом з тими ?
—    Мабуть, ні – втрутився Олаф, тримаючи руку на перев’язі – я пам’ятаю його лице, ще з пиру, там його не було.
Князь задумливо теребив ріденьку борідку.
—    Олаф, Сігурд – від’їдем. Ви чекайте тут – мовив до чільника охорони, той шанобливо поклонився.
Пустивши коней кроком, зупинилися подалі, так щоб навіть вітер не доносив випадкових слів.
—    Що кажуть звідуни ?
—    Більшість волхвів, які мешкали в місті знищені. Також вбиті усі хто перебував у Волховних дворищах. Дворища спалені й зруйновані
—    Хто в полоні ?
—    Є декілька простих чаклунів, трохи відьом, пару охоронців Верховних волхвів.
—    А що з Верховними волхвами ?
—    Їхні голови, як і наказували у вашій підземній кліті.
—    Це тільки Велеяра немає ?
—    Та – Сігурд на мить зам’явся – ще немає Верховної жриці Марени.
Князь скрипнув зубами.
—    Та ще відьма. Завжди мене ненавиділа.
—    Якщо живі й не втекли з міста то знайдемо. Якщо втекли - доженемо. Я розіслав звідунів на всі перевози й шинки, рано чи пізно хтось щось скаже.           
—    Ну добре, а зараз в терем – Володимир облизав пересохлі губи, мріючи про здоровенну чару роменського вина – Олафе, залишся поки тут прослідкуй щоб ця худоба розповзлася по домівках – й витягнувши коня нагайкою, майнув геть. Слідом поскакали Сігурд й вікінги охорони.
Щось липке й давлюче огортало шию й добиралось очей, тиснуло голову. Гулким бахканням, темрява застукотіла навколо, ніби розриваючи череп на шматки. Враз кинувся надсадно сапаючи, з хрипом вдихаючи повітря. Хтось стукотів в двері почивальні. Облитий липким, смердючим потом, Володимир поволі приходив до тями після післяобіднього сну.
—    Хто ? – поспитався тонким півнем.
—    Це я, Сігурд, є новини.
Поспіхом сліз, відіпхнувши молоденьку наложницю, яка щулилась в куті великого ложа. Накинув одяг й відхилив двері, мружачись від яскравого світла кімнати.
—    Що там ?
—    Шинкар, хозарин, бачив трьох мужів і жінку в подертій одіжі. Він у підземній кліті набирав мед, коли ті зайшли на подвір’я, озираючись вивели з стайні трьох коней постояльців, й помчали туди - варяг махнув рукою на південь
—    Чого думаєш, що це вони, а не якісь таті чи конокради ?
—    В мужів тіла помережані візерунками й жмут волосся на потилиці – наскільки знаю такий вигляд мають жерці Роду, а жінка чорнокоса, на коня сіла по-мужеські.
—    Тоді точно вони. Дістань, живими чи мертвими, привези їхні голови, я тебе озолочу – голос князя зірвався на пронизливий вереск.
Сігурд похмуро кивнув й рушив на вихід. Сідаючи на коня, підізвав сотника.
—    Поклич до мене Гунтера, я буду біля своїх.
Менше ніж через півгодини, перед воєводою стояв кряжистий, високий варяг з накинутим на плечі шматком ведмежої шкіри. Висічене, ніби з льоду обличчя помережане рунами. Пошрамовані руки, багаті доспіхи видавали бувалого воїна.
—    Потрібно зловити втікачів. 
—    Зловити чи вбити – голос варяга дуднів, ніби мисливський ріг.
—    Можна й вбити, якщо інакше ніяк. Краще зловити живими – більше золота дадуть. Втікачі – верховний жрець Роду, два його вої й жінка – чаклунка.
—    Це той,  чий терем брали цієї ночі?
—    Так.
—    Вдатний воїн
—    То зробиш цю роботу ?
—    Зроблю, але треба часу на підготовку.
—    Кого візьмеш ?
—    Візьмемо чверть сотні. Якщо більше будемо рухатись повільно. Виберу найкращих лучників й обов’язково берсеркерів. Без них не переможемо.
—    Тоді дій. Конунг обіцяв щедро заплатити.
Гунтер схилив голову, й гулко ступаючи, вийшов з кімнати. Сігурд задумливо дивився вслід очільникові найманих вбивць.
Не пройшло й години, як здіймаючи вихори пилу, з міста вихопився загін вершників, покритих чорними корзнами й шкурами диких звірів. Промені сонця грали на лезах приторочених до сідел здоровезних сокир, а вони мчали, поступово поринаючи в брудний морок запилюженого шляху.