РОЗДІЛ 13

Літо 988 від народження Єшуа з Назарету

…Темрява було густою, як смола, вона проникала всюди, здавалось дихаєш нею, перетворюючись в темну почвару ночі. Крок, ще один. Ось вже бовваніє темна пляма, що має бути теремом верховного волхва Велеса. Залишилось тільки зайти за вугол і можна пробратись до таємної хвірточки. Ось ще трошки… Різкий посвист,  глухий звук падаючого тіла. 
—    Готовий ?
—    Не смикається.
—    Передай конунгові – коло зімкнулось.
Від стіни відокремилась темна кутаста пляма й швидко попрямувала до Володимирового дворища. Похмурий оксамит ночі вбирав приглушені кроки, брязкіт зброї. Семаргловий зір не досягав землі, залишаючи все під владою слуг Чорнобога. 
 Спалах, ще один. Мереживні іскриці розпанахували непрохідну тьму, мигтіли вогняними хвостами, сипали снопами блискіток. Такі сни давно не приходили. Хоча один раз так само було наяву, тоді, під стінами Царьграду…
Враз кинувся, як від поштовху. Світлицю заливало кривавим багрянцем, мерехтливо світло, ніби від десятків палаючих блискавиць. Велеяр знетямлено підхопився, спіткнувшись через сокиру, прожогом вискочив з терема. 
Повітря наповнювало  гидке хурчання, добре знайоме кожному воїну. Декілька вогняних стріл вткнулись сливе, біля самих ніг, інші стромлялись в дахи клітей, куренів. Волхв різко повернувся й зник в теремі. Дух пожарища розливався по майдані, їдко смерділо тліюче клоччя, тріскотіла палаюча покрівля будівель.  
Безлад панував на майдані: в  спалахах пожарищ  метушились людські постаті, кричали поранені, волали живі смолоскипи, метаючись безладно, качаючись по землі, підпалювали сусідів, їх намагались тушити… Короткі відблиски вихоплювали спотворені, залиті кривлею обличчя, божевільні нелюдські очі. 
Велеяр, міцно стискаючи сокиру, підтюпцем простував в саму гущу пекельного вихору вогню й смерті. Щось кричав, та голос тонув в суцільному лементі й ґвалті. На якийсь короткий час обстріл припинився.
—    Бране, озовись ! Бран ! – зірваним до хрипоти голосом вже не кричав, а майже каркав волхв.
—    Я тут.
Через тлумисько воїв пробирався друїд. В одних штанях, перемазаний сажею, на плечах й грудях пасмуги засохлої крові, своєї чи когось не розбереш. Тільки очі блискотіли жаринами  ярих пожарищ. 
—    Все таки зважився поганець ! Ще й серед ночі напав з лучниками, ніби лісовий тать !
—    Що діяти будемо ?
—    Битися, вбивати, якщо треба помирати. Для нас немає полону – ніздрі Велеяра роздувались, м’язи шиї брижились – здавалось, всім своїм єством стримує лютого звіра, готового ось-ось вирватись на волю.
Між тим, навколо гуртувались учні. Пошарпані, закіптюжені. Багато закривавлених. Зірвані зі сну, дикими поглядами блукали між палаючих будівель, почорнілих трупів  побратимів, власних поранень. Все це навкруги, вдавалось поганим сном, який зникне тільки-но Дажбог почне запрягати золотоволосих коней.
—    Чого це ви тут скупчились!? Ану геть звідси до майдану, в купи не збиратись, від кожної зграї одного до мене – тверда суворість волхва чаклунським закляттям привели безладну юрбу до тями.
Заметушились навчителі, косаки прожогом розділились на зграї й швиденько майнули на вказане місце. Велеяр, Бран, зграйові та ватага «вовків», швидкими перебіжками рушили до зброярень. 
Пробігаючи повз чатову вежу, волхв краєм ока вхопив стикане стрілами, безпорадне тіло вартового, що тряпчаною лялькою повисло на поручнях.  Стис зуби до щемливого болю в щелепах. Невже це все ? В лице війнуло нестерпним жаром, ніби з гончарної печі. Зброярня горіла і ненажерливі язики полум’я злизували все на своєму шляху. 
Забігши з краю, хапали, що під руку потрапляло, скидали на купу й знову кидались в пекельну пащу. Коли почали падати балки й смоляно тріщали стіни, зграйові, прихопивши деяку здобич, помчали кликати своїх.
—    Хай прибігають по черзі, не більше десяти за раз. Зброю в руки і назад. – напучував Бран зграйових.
Навколо дворища чулося шемрання сотень ніг, хрипкі варязькі команди, брязкіт зброї та обладунків. Ніхто вже не крився. Он вдалині, восковою свічкою палав терем Позвізда, чулись примарні крики лютої січі. 
Там, за річкою, руйнували капища Прадавніх Богів: накидали на кумири волосяні мотузки й просто тягали за кіньми, оскверняючи святе місце. А тереми Верховних волхвів горіли, ніби підпалені в одну мить божевільним велетом. Від численних пожарищ стало світло, як  вдень.
—    Дивись, всі тереми Верховних палають.
—    Ти бач, придумав в один час всіх загубити щоб не об’єднались в один кулак.
—    От же ж… 
Бран перейшов на бретонську говірку, лаючись на чім світ стоїть.
—    Як думаєш, штурмуватимуть без видумок ?
—    А нащо їм видумувати ? Числом переважають, ми вже давно повинні в штани напустити з переляку, тікати звідси немає куди, так що зараз почуємо «барана».
Наче, підтверджуючи ці слова пролунав оглушливий тріск – залущали завіси, важка брама трохи подалась вперед й знову опала. За частоколом чулось азартне хекання й знову удар. Ворота затріщали, але ще лишались непрохідною перепоною. Вигуки сотень пельок зливались в один моторошний гук, від якого лящало у вухах й все тіло покривалось дрібними мурашами.
Коло замкнулось. Міцно стиснуті губи й моторошні маски з кіптяви, крові, замість лиць. Розташувались, як на молитві, але навпаки – старші назовні, менші всередину. За спиною вхід до Священного Гаю, а там пам’ять про покоління священних воїнів ступивших на Перунів пир заради Звичаю.
 І що, сьогодні все припиниться ? Ні, як би там не було, а Пращурів не посрамлять. Слів не було. Волхви не підбадьорювали, мовчки зайняли чітко визначені місця. Пару речень мовив Велеяр, звичним тоном, ніби пред цілоденною борнею:
—    Будем чекати доки вивалять ворота. Там їх все одно не стримати, тай лучники нас накриють. А тут все змішається. Варяги побіжать. Коли вступим в рукопаш, лучники стріляти не будуть.
З іншого краю чувся голос Брана зараз більше схожий на рик.
—    Рухатись колами, зовнішнє відбиває, внутрішнє підходить, потім заміна. Якщо сусід помирає, стаєш щільніше до наступного. Якщо на мить заплющившись, побачите здоровенний стіл з їствами, а в руках братину з медом не журіться - ви вже померли ! Ви мерці !
Дикий регіт був за відповідь – знали, живими їм звідси не вибратись. То ж померти годилось по-воїнські. 
—    «Вовки» згадайте суть свою ! Тільки ворог на небокрай – «перевертайтесь» !
Ворота глухо дудніли. За частоколом крики перетворились в суцільний дикий вереск. В дворищі панувала гнітюча тиша. З тріскотом догорали будівлі – обпалені балки гучно падали, піднімаючи бризки яскраво-малинових іскр. Вони чекали…