РОЗДІЛ 12

Літо 988 від народження Єшуа з Назарету

Тьма без зір, і нема їй початку й кінця… Крушило похмуро глипав у просвіт дверей. Сон не йшов на думку. Боліло за день збите тіло, нили ноги, гуділо в голові. Та не тому покинув сон ватага «вовків», ой не тому. 
Оглянув побратимів – натомлені за день, мали б мертво спати, проте неясний дух тривоги блукав курінем. Не витримавши, сів, відкинувши накривало. Поволі заплющився, складаючи пальці в таємні фігури, глибоко вдихнув і…рвучко став у бойову стійку навіть не відкривши очі – далебі, нюхом відчув тихе шурхотіння за спиною.
—    Ти чого, брате ? – морок обіймав постать найкращого побратима –Люта.
—    Щось утихомиритись не можу, хотів вспокоїтись, а тут хтось підкрадається з спини, ти вже даруй – хлопець поволі послабив м’язи й знову сів.
—    Хм, підкрадався, аякже – Лют тільки фиркнув – якби крався, то зроду б мене не постеріг. Дивлюсь в дверях сидиш, дай думаю, спитаю, як воно так, що вночі спати не хочеться.
—    Тихше ти, хлопців побудиш, завтра ще цілий день копняки ловити.
—    Що так то так – напівшепотом згодився Лют, вмощуючись поряд – то чого не спиш ?
—    Та чогось… Не те якось. Очі закриваю, ніби в глибину спускаюсь – темну, крижану. Відкрию очі така ж тьма…
—    Ти чого, он зір скільки на небі та й Симарглове око…
—    Не знаю, а мені тьма – вперто вів своє Крушило – краще скажи, де навчителі були ? Так без них і вечеряли. Скільки себе пам’ятаю, ні разу такого не було.
Лют мовчав, тихо водячи пальцем по долівці. Вранішня сірість вже вкрила примарним покривалом вид, як кожен мовчки приліг на своє місце щоб не бентежити побратимів.
Невдовзі пролунав гук на ранкове Коло. З усіх куренів, на майдан сходились воїни Роду. Менші борюкались по дорозі, лунав дзвінкий дитячий сміх. Старші виступали поважніше, жваво щось обговорюючи. Поволі колами оточували майдан, на кінець залишилось місце лише в центрі. 
Розмови поволі вщухали й остаточно всі примовкли, як своє місце займали «вовки» - кумири малечі, приклад для старших. Всі хотіли бути схожими на них, потрапити до побратимства. Хлопчаки захоплено споглядали на Крушила та братію, які творячи своє коло, залишали в центрі місце для навчителів. 
Навіть найменший шерхіт стих – волхви проходили через кола учнів. Велеяр відчув, як незримий щем пройняв душу, на мить стало важко дихати. Десятки дитячих очей постерігали за кожним рухом, готові виконати будь-яке доручення, тяжко вчитись цілий день щоб не посрамити своїх вчителів. 
Добираючи і виховуючи їх з самого дитинства, волхв знав кожного особисто, вірив, переживав невдачі, радів найменшим успіхам. Невже все ? Ось Дан – сирота, визволив від боярської кабали, не зважаючи на десять років, вже зараз серйозний противник для дорослого мужа, дивиться кришталево чистими очима кольору лісового зела. 
Всі вони вірять йому, знають істину й віддають свої життя для захисту Звичаю і Кола. На мить розгубившись, глянув на брата, той похмуро кивнув головою. Брану було недобре цього ранку.  Проходячи колами косаків, все настирливіше бачив долину Маг Слехт, своїх учнів і вогонь…
Крушило з-під лоба спостерігав за навчителями. Спаленілий погляд, червоні очі, міцно стиснуті вуста – певні знаки безсонної ночі. Пойорзав мовчки на місці, самими очима показав Лютові – той кліпнув, мовляв, вже сам бачу. Коло замкнулося – почалася молитва. 
Єдність думок, прагнень  багатьох людей стає фізичною непереборною силою, якщо концентрується в одному місці постійно і з великою потужністю. Коло єднало, насичувало могутністю. Десятки думок висловлених по-різному, але маючи однаковий зміст, ставали єдиним цілим і водночас унікальним для кожного. Тут зникали знання і заслуги, не відчувалися імена, лише найглибше, сокровенне, виходило назовні, створюючи переплетіння мрій, думок прагнень.  
Але сьогодні все не так. Ледь відчутна тривога віяла від навчителів, обплутувала липким павутинням учнів, пускала отруйні побіги в душах «вовків». На кінець, всі встали стривожені, зворохоблені, неспокійні. Всенький день борні пройшов напружено та тривожно. Навчителі раз-пораз поглядали на Велеяра, а той сливе цілісіньку добу никав по валах, вилазив на вартові вежі, оглядав ворота. Неясна тривога літала в повітрі, й люди все вбирали, заражаючись поганим духом неспокою. 
Дажбог вже правував колісницею на ночівлю, коли волхв, находившись за день, присів на сприсьбу біля терема. Сьогодні, охоплений неясним чуттям, обходив сливе все господарство – побував на валах і сторожових вежах, заглянув у зброярню, обдивився курені, подивився на борню воїнів Роду. 
Лише до Священного Гаю не ходив – не хотілось турбувати «вовків». Нехай собі – всі й так стривожені – постерегли настрій волхвів. Тепер просто сидів й дивився, як в шаплику для вмивання бавились дрібні горобчики, пронизливо цвірінькаючи й войовниче нашорошуючи пір’ячко. Кривавий багрянець поступово розповзався крайнебом, коли зі сторожової вежі почувся тривожний гук. 
—    Почалося. 
Перед очима з’явилася дідова хата і почувся гидкий сморід вогкого згарища й паленої плоті. Стріпнув головою, й за мить, дерся драбиною на верхівку кутньої сторожової вежі.
—    Гляньте, пане, чи не князь з походу вертається – вартовий махнув рукою туди, де звивиста вулиця майоріла між древами.
Спочатку виднілись хмари пилу, ніби сунула добра ватага волів. Потім почувся низький гул, серед якого вчувалося якесь дудіння, писк. Поступово, звиваючись у закрутках шляху, наче здоровезна гадюка, показалась громада людей. Здалеку виднілось, як колихався частокіл списів ратників, розвівались знамена й бунчуки.  Тьма люду сунула все ближче, тягнучи за собою стіну темної пилюги. 
Зненацька, вартовий протер очі й, вчепившись в рукав,  німотно вказав на перед князівської дружини. Проте волхв вже й сам увидів – поряд князівського знаку несли знамено з ликом якогось худого, бородатого чоловіка й хрест. Їх оточували люди в чорній одіжі, яка лопотіла на вітрі, крилами темної зграї круків. 
Повільно простуючи дорогою, валка  приближалась. Волхв бачив — з хат вибігав люд й, збираючись невеликими купками, обступав дружину з двох боків. Тихе гудіння висіло в повітрі, ніби серед скупища бортей. Ось вже можна розрізнити похмурі лиця ратників, чулися зойки поранених на возах, що підстрибували на ямах й засохлих кім’яхах болота та скотячого посліду. 
Варяги спробували затягти своєї пісні, але дикий клекіт скальдів не підхопили, як бувало раніше, й кволі відголоски загубились серед юрмища воїв.  Вітер дужчав, виробляючи химерні викрутаси з пилюги, розносячи тяжкий дух війська.
Велеяр відчув різкий сморід поту, обладунків, порченої крові поранених. Але було ще щось – нудотний сопух  гіркуватого диму тягнувся від чорної маси, що оточували князя. 
Ось і сам Володимир простує – на білому коні, обкутаний химерним вбранням з гаптованим узороччям, що годилося б жінкам. З під чудернацької шапки, розтріпаною кострицею, вибивається сплутане волосся.  Скляно дивиться перед собою, не вважаючи на юрмища люду навколо, які не знали, що діяти – посилати хвалу Богам за перемогу або ж… 
А й справді, що діяти ? З чим повернувся князь з походу ?  Між тим, закляклий волхв, проводячи поглядом дружину, оком досвідченого воїна  постеріг дивину — варязьких сотень стало, ніби набагато більше, виглядали вони здоровими, вкритими дорожною пилюгою, але не ранами, доспіхи на всіх без вм’ятин щити без зазубрин. Багато лучників.
Та й поранені, ніби тільки роси – з возів лунали зойки, лайка, прокляття на своїй мові. Невже – це все правда ? Серце шалено калатало, східці драбини миготіли єдиним містком, стрепенувся лише біля литаврів. Кожен удар відкликався лунким вибухом в голові. Майдан з усіх сторін заповнювався, а він все бив, розриваючи себе на частини, вкладаючи в кожен гук лють і гіркий розпач.
Раптом стало тихо. Тиша  й пустота запанували тут, серед кола Прадавніх й дітей їхніх. 
—    Брате, спинись, все ! 
На мить все тіло, ніби замкнуло невидимими ланцюгами. З глухим риком Велеяр здичавіло сіпнувся, намагаючись струсити з себе Брана й двох «вовків». Зненацька, зустрів очі Крушила, в того з носа юшила кров, стікаючи кривими пасмугами на сорочку, творячи ще один рядок оберегів. Поступово перестав сіпатись, волосся на загривку вже не дибилось, м’язи м’якшали. 
—    Ну, досить вже, я тут.
Бран кивнув, першим пускаючи руку. «Вовки» повільно, задки відходили. Крушило раз по раз шморгав носом, розмазуючи рукавом крівлю, а Лют, скособочившись, потирав ребра й грудину. На майдані чулося тільки тяжке дихання Велеяра, тихе шморгання Крушила та сичання пом’ятого Люта. Бран став так щоб тільки самому бачити обличчя брата.
—    Що ? – хрипко видихнув, якби вирвавши з горла шмат плоті.
—    Прийшов з походу, греки спереду з хрестом й ликом Назаретянина.
—    Хрестити?
—    А чого ж іще ? Варягів багато свіжих, лучники в латах
Друїд скрипнув зубами. 
—    Добралися й сюди. Що робити будемо ?
—    Скажу як є.
Бретанець відступив вбік й трохи назад, відкриваючи волхвові цілий майдан. Десятки очей вбирала кряжиста постать  – наставника й навчителя, грізного воїна та лагідного батька.    
—    Князь з походу повернувся… хрестатим – пильно обвів поглядом принишкле Коло – від сьогодні до борні підходьте ще затятіше, з терему без мого особистого дозволу ні на крок, здається на ніч буря збирається. А зараз до занять !
Принишкла ватага, побачивши міцну спину волхва, вмить почали розбігатися по ристалищах. Останніми чвалали «вовки». Бран трохи відстав, замислено дивлячись вслід, а потім рвучко повернув до терема Велеяра. Зайшов у напівпрочинені двері, нерішуче приставши на порозі.
—    Йди сюди ! – почулось десь з глибини.
Через світлицю пройшов в найдальшу кімнату. Після світла, на мить закрив очі, звикаючи до напівтемряви кімнати. В кутку стояв волхв, задумливо щось споглядаючи. Підійшов ближче, шанобливо торкнувся оберегів на шиї
—    Зберіг все таки ?
—    А як інакше ? Дід говорив - тільки древньою зброєю можна оборонити Звичай. Мабуть, прийшла пора. Надто вже давно не пила ворожої крівці.
Велеяр потягнув здоровезну кам’яну сокиру, міцно кріплену до стіни. Різьблена дивним узороччям, тесана з цілого шматка небесного каменя, давня зброя матово висвічувала в скупому світлі кімнати. 
— Могутні були Пращури – мовив волхв виважуючи сокиру.
— Треба тривогу бити, піднімати волхвів й нарід – похмуро мовив друїд.
— Завтра зранку візьмем кількох «вовків» й підемо послами до князя. А тоді…видно буде.
— Та ніхто розмовляти не буде ! Візьмуть на меч тереми вохвів, переб’ють охорону, спалять Священний Гай, а Верховних підсмажать живцем на майдані, як одержимих й чаклунів. Я вже це бачив, брате, так було і в нас ! А далі люд, як отару окроплять водою й оголосять рабами свого Бога та князя ! Хто боронитиме Прадавніх Богів, вирубають в пень. Не пощадять ні жінок ні малечі. Треба діяти і вже зараз !
— Що ж робити ? – мабуть, вперше за свій вік волхв почував безпорадність.
— Розіслати вістки всім Верховним, привести охорону до бою й піднімати нарід. У Володимира надто багато досвідчених найманців. А в нас косаки й «вовки» ще молодняк, січі  не нюхали. Та й мало їх…надто мало.
— Тоді так і зробимо. Я зараз розішлю вістки, а ти до зброярень, готов зброю. Ще треба б ворота чимось укріпити, а то довго тарана не витримають.
—    Давай, брате – руки стиснулись в судомному порухові.