РОЗДІЛ 7

Літо 988 від народження Єшуа з Назарету

    Кривавий багрянець несміливо проступав небокраєм. Пора. Полежав ще мить, рвучко відкинув шмат полотна, який служив покривалом. Неквапливо вийшов з терема, примружившись від яскравого ранкового сонця. Майдан глухо гудів, косаки вітались, жартували, розбирались по колах – починався ще один день.
    Бран вже йшов до Святого Гаю, коли з боку брами почувся стукіт. Мимохіть кинув погляд через плече - Велеяр спішно піднімався на вежу до вартового.  Несвідоме передчуття здавило серце. Струснув головою, он вже видніються «вовки», які чекаючи навчителя, влаштували ігрища на траві і вже викачали стільки, гейби тут відпочивав добрий гурт турів. 
    Друїд затримався на мить під крислатим дубом, мимохіть замилувавшись своїми вихованцями. Високі, з могутніми м’язами, що перекочувались під збронзовілою від сонця шкірою, водночас були на диво гнучкі й рухались стрімко, подібно до князівських пардусів. Зараз же «вовки» вовтузились на землі, ніби бешкетливі котенята, чекаючи повернення матері з полювання. По суті, такими й були – незважаючи на міць й тренування, ще жоден з них не бував в справжній січі. 
—    Діти, справжні діти – майнуло в голові кельта. Чомусь стало смутно на душі, якесь передчуття… Та ні все геть, всі думки геть, Боги з нами…
—    А що це воно робиться, «вовки» ? – поспитався похмуро, несподівано виступаючи з-за стовбура дерева.
Враз всі посхоплювались, швидко влаштувавши коло, а ватаг Крушило, соромливо опускаючи очі почав бурмотіти:
—    Та ось тут, ми… той, як його вирішили пройтися «стежкою Сварога», та цей… ну трохи посперечались в кого найкраще виходить, й оце… ну почали змагатись і той…
—    Ну добре, досить мимрити, давайте почнемо.
Бран глибоко вдихнув й ступив вперед. Коло замкнулось.
…Сила постійно прибувала, огортала, ласкаво поколюючи тіло. Вони купались в могутніх хвилях, підносились все вище й вище – біль відходив, розум прояснявся, більше не було ні минулого ні майбутнього, ні землі ні неба, тільки чистий струмінь Джерела Богів заспокоював душу, вимиваючи все непотрібне, лишнє, несправжнє.
     Друїд повільно відкрив очі і вже через мить так само повільно, ніби боячись яскравого світла, почали розплющуватись один за одним священні охоронці. Закіптюжені, в подраному одязі подекуди з слідами розмазаної крові, зовні мало схожі на грізних бійців Прадавнього Звичаю. Якусь мить просто сиділи з невидющими очима, скам′янілими лицями. Легенький вітерець недбало шелестів у вершках велетів-дубів, може щось говорячи їм, а може просто пустуючи, зачіпаючи статечних дідів.
—    Разом і окремо – дехто з вовків навіть здригнувся від несподівано лунких слів. Крушило аж голову повернув до Брана й витріщив очі. 
—    Окремо й  разом – повторив друїд так само, нагадуючи голосом бойовий ріг. Перевів погляд на Крушила й… усміхнувся. В косака очі стали розміром із золоту гривну, що дівки на шиї носять.   
—    Ну чого витріщився, вовче ?
—    Та той…- ватаг глянув на принишклих побратимів.
—    Кажи вже.
—    Оце перший раз побачили вас усміхненим.
—    Так день сьогодні особливий.
—    Хіба ? Так Сонцеворот же за три дні.
—    Оце тобі й «хіба». Зборище сліпих щенят стало ватагою молодих вовків – вуста навчителя ще берегли тінь усмішки, коли пружинисто піднявся й махнув рукою до учнів.
—    Ходім, сьогодні ви вперше заслужили вечерю
Покректуючи й потираючи побиті за день борні боки, за ним потяглась вся братія.
     Переступивши поріг Трапезного Терема, Бран відчув себе в розтривоженій борті лютих бджіл. За столами не було нікого, всі товпились, наступаючи один одному на ноги, кожен говорив щось своє  й не слухав іншого. Покутя залишалось вільним. « Де ж Велеяр ?» - майнуло в голові. 
—    Вовки, вовки – ніби шелест лісового листя на вітрі, пронеслось по світлиці.
Шум потроху стих, десятки лиць повернулись до них. 
—    Де навчителі ? – похмуро мовив друїд
—    Всі пішли до світлиці й веліли передати вам, як тільки прийдете теж туди зайти
—    А ви чого не вечеряєте ?
—    То як же…не по звичаю самим – розгублено розвів руками молодий хранитель
Щось недобре кольнуло там, де має бути серце. Не кажучи й слова повернувся, швидко попростував до терема Велеяра.
     Чорний оксамит ночі розтинали вузькі промені світла, що струменіли з різьблених вікон світлиці. Бран на хвилину зупинився, мимохідь глянувши вгору, туди, де покрите яскравим узороччям небо  пророкувало новий, сонячний день.
    Біля входу в терем, ще здалеку запримітив цілу громаду якихось людей. Хто б це міг бути ? Лише підійшовши ближче, постеріг, як зблискували обладунки й опівнічне світло грало на лезах харалужних мечів. 
    Мимохіть підібрався, поступ став легший, тіло звично розверталось в бойову позицію. Та лишитись непоміченим не встиг. Назустріч вже поспішало декілька здоровенних, кутастих, особливо вражаючих своєю потугою в непевному нічному світлі, постатей. Ось війнуло міцним запахом чоловічого поту, шкіряних обладунків, воїнського спорядження. 
    Незнайомці перли, як тури під час весняного гону. Враз за декілька кроків нагло зупинились, гейби вкопані, й ні пари з вуст. Друїд теж мовчав, споглядаючи з-під лоба таку прояву. Десь далеко зайшовсь хрипким гавкотом пес, відганяючи непрошених гостей чи свої нічні страхи. Передній переступив з ноги на ногу, й глянувши на своїх супутників, що безмовно стояли в непевній темряві, повагом виступив вперед. Відблиски світла грали на шоломі, помережаному дивними візерунками, лице повністю ховалось під стальною личиною якогось хижого звіра. 
— Хто ? -  голос воя був подібний рику ведмедя.
— А хто питає ?
— Я Берислав, чільник охорони Великого волхва Велеса – Позвізда.
—    Бран – коротко відповів друїд.
За мить голови схилились у шанобливому привітанні.
—    Тебе чекають, Найсвітліший.
    Так, в оточенні дебелих охоронців прийшлося простувати до терема. На підході зіткнулися з цілою купою молодців  ведмежої статури. Ковзнув поглядом по висвітлених опівнічних світлом лицях. Всі вже в роках, досвідчені, вид помережаний шрамами, відкрите тіло – священними візерунками. Видно не одну битву бачили, немало ворожої крові пролили. Те неясне передчуття тепер билось, розривало груди, застилало очі, хоча лице залишалось кам′яним. 
    Що ж сталося ? Всі волхви тут та ще й з охороною. Таке відбувається тільки тоді коли… Та ні, ні, не може бути… В скронях бурхало, перед очима проступало видіння. Ось Долина, Маг Слехт, бойовий ріг… Ні, не може бути… Рвучко стріпнув головою й потіг на себе двері.   
    Відразу в ніс вдарило духотою, запахом трав, поту, розпашілими тілами багатьох людей. Ступивши на поріг, друїд на мить примружився – здавалося в невелику кімнату стягли світильники з усього дворища. 
    Світлиця Велеяра перетворилась на якийсь прохідний двір – плюнути немає куди стільки людей. І всі щось говорять, причому водночас, викрикують, сваряться й ніхто один одного не слухає. Гамір стояв такий, неначе серед хозарського торговища грабували віз з товаром. Бран аж поморщився від такого гаму, але продовжував обережно рухатись вперед, поступово пробираючись до місця, де височіла постать одного з Найсвітліших. Він ще простував, схиливши голову й не роззираючись, як шум почав стихати :
—    Бран, Бран йде… Навчитель «вовків»…Найсвітліший йде… - ніби шелест далекого листя в кронах предковічних дубів, летів тихий шепіт світлицею.
Стало неприродно тихо. Друїд зупинився поруч Велеяра. Лише тепер підвів очі й поглянув на брата. Прадавні говорили – очі людини - вічна душа. Вони ніколи не брешуть. Бран вмів читати по очах. І він прочитав…
Велеяр стояв ще якусь мить, дивлячись просто перед собою. Ніби стрепенувшись від короткого сну заговорив, спокійно карбуючи слова:
—    Волхви, майже всі з вас вже оповіщені про те що сталося. Повторюю ще раз для мого брата, одного з трьох Найсвітліших, навчителя «вовків».
Бран напружився, і хоч лице залишалось кам′яним, зуби заломило тупим болем від сили зжатих  щелеп.
- Сьогодні з війська князя Володимира прибув гонець – один з небагатьох вірних Звичаю. Він скакав три дні й три ночі, зупиняючись лише щоб змінити коней. Все таки чотирьох коней загнав в смерть й сьогодні ввечері помер сам – від втоми й напруження - Велеяр схилив голову й замовк. – Ми нічого не могли зробити, найвидатніші відьми порались біля нього… Та важливу вість передав. Володимир зрадив Покін. Прийняв погану віру греків й взявся охрестити Русь. Вирішив розірвати Коло… 
    Останні слова волхв вимовив так, ніби відірвав  від себе шматок плоті й кинув його геть, залишаючи на тілі невигойну рану. Друїд повільно підняв голову. Погляд повільно пройшовся світлицею. Він знав їх всіх, якщо не в лице, то по чутках, згадках, легендах. 
     Волхви, чаклуни, відуни – такі ймення тулили прості люди. Вони ж залишались хранителями Звичаю, слідкували щоб предковічне Коло не розривалось. Знають немало, підкоряється багато, проте все ж залишалися учнями старіших волхвів, одним словом - розумні, талановиті, але «учені» відуни, що вийшли з селян, воїв, ремісників. 
    Тільки троє лишилося тих, чия лінія роду йшла з часів Великої Зими. Нащадки древніх шаманських родів суворих північних мисливців, входили в обмежене число мудреців, яких шанобливо називали Найсвітлішими. Це їхні пращури потрясали величні стіни Ніневії, розігнали тьму перського володаря. Це перед їхніми прадідами стояв на колінах  папа римський, благаючи не руйнувати Рим. 
    Тоді ярою кров´ю щедро удобрили Каталаунські поля. Їхні батьки довгі роки тримали під мечем багрянородну Візантію. Греки назавжди запам’ятали росський щит прибитий на брамі Константинополя. Платити данину «північним варварам» - це нечувано ! Таке приниження пекло вогнем другий Рим. Так як мірятись військовою силою й молодечою звитягою хитрі греки не бажали, знайшовся вихід інший, а головне дієвіший. 
    Істинно говорили древні – вибираючи Богів, ми вибираємо долю. Рабська віра робила з людей рабів, керувати якими саме задоволення. Лишалося тільки дочекатися слушного часу. Або людини. І вони дочекались…
      Голос Велеяра миттєво вивів із якогось ступора. Завжди спокійний, розмірений, волхв не говорив, а рикав, ніби могутній загнаний в кут вовчисько.
—    Сьогодні перед нами відкриваються два шляхи, точніше один. Або вирішуємо як боронитися від напасті або ж нас чекає доля галлів, ляхів, готів. Вже через декілька років не залишиться жодного волхва, бородаті греки отримають нових рабів, а бояри й князі холопів. Тисячолітнє Коло розірвуть, славні діла предків не буде кому згадувать й славити їхню пам'ять. А далі від нас відвернуться наші Прадавні Боги й земля заллється кров’ю своїх нерозумних дітей. І так буде довіку.
     Волхв натужно видихнув, глянув навкруги. Десь тужливо скрикнула нічна птаха, в освітлені вікна бились опівнічні метелики, шукаючи рятунку в своїй погибелі. Жреці стояли понуро, чогось чекаючи. Власне, жоден з них раніше не був учасником Великого Кола, таємного зборища Верховних, скликати яке мали право лише Найсвітліші і тільки у випадках надзвичайної небезпеки.  
     Правду кажучи, така подія збурювала страх в серцях суворих служителів Богів. Мабуть, вперше досвідчені й сивочолі мудреці не могли збагнути, передбачити, що ж буде потім ? Як зустрінемо Дажбогу колісницю завтра, через сонце або через сідмицю ? 
     Після гарячих суперечок, коли ж збагнули накінець, що приготували греки разом з поганцем-князем, заціпеніли, особливо, як побачили постать Брана - одного з наймогутніших мудреців відомого Світу, ставшого вигнанцем, переслідуваним злочинцем в рідній Бретанії. Тому й мовчали всі. Чекали початку Ради. Першого слова. Слова Найсвітліших. 
—    Прадавні заповідали нам починати Велике Коло з обряду. Кожен знає лише частину. Так створено.       Ми всі різні й плекаємо різних Богів. Так думають чужинці. Але самі істину знаємо – Бог єдиний і множествен. Часточки окремих знань, ніби цвітасті нитки оберега-рушника, створять єдиний візерунок, який покаже правдивий шлях. Так заповідали предки. Вони були мудрими - починати таїнство можуть не менше трьох нащадків  стародавніх родів відунів, по прямій лінії, аби уникнути неправди, розбрату. Тут приймаються рішення, які визначають долю Звичаю на довгі роки. 
     Велеяр замовк, схиливши голову, відступив трохи назад. З тіні, в освітлене коло ступила жінка. Висока, струнка, але без худорлявості. Густе, чорне волосся відливало синявою й вільно спадало мало не до пояса. Видовжене, смагляве обличчя з тонкими губами. Глянувши на неї, міг би сказати -  це степнячка, одна з гордих дочок безкрайнього степу, захоплена в полон воїнським набігом. 
     В це можна було б повірити, якби не очі: великі, трохи розкосі, з дивним вигином й чарівливою барвою самотнього лісового джерела. Хто знає скільки їй літ. Може двадцять, а може… Та ось червлені вуста відкрили шлях глибокому, трохи хриплуватому голосу. Разки оберегів, здіймалися й спадали на високих грудях. 
—    Я Мара, життя й смерть, початок й кінець. Моя Богиня Найдревніша. Вона бачила ціле Коло. Наш рід ведеться з часу, коли дихання Великої Зими тільки починало сковувати землю  – вона перевела дихання, а очі загорялися моторошним чаклунським світлом- в моїх жилах тече частка крові, Тих, чиє ім’я всі забули після Древньої війни. Та вони залишились в оберегах, оповідях й…очах своїх нащадків. Зараз прийшов час обряду, задля спасіння Звичаю й Кола.
    Жінка дихала все частіше й частіше. Здавалось, випромінює світло, яке проникає всюди заповнює найменшу порожнину. Бран струснув головою. Жриця Марени. Прадавньої, єдиної  і суворої Богині. Тільки вона мала право починати Велике Коло.
     Велеяр по праву хазяїна тримав велику чашу з сомою. Мара підійшла перша. В руках тьмяно відсвічував ніж з якогось темного каменю, відшліфованого до блиску. Жінка швидко зробила надріз на зап’ястку – декілька крапель крові впало в чашу. За нею рушили всі. Останнім підійшов Бран. Взяв ніж, глянув на Велеяра:
—    Стежкою Богів, брате ?
—    Нею
Тоненький, червоний потічок поступово змішувався з сомою, поки зовсім зник з очей в єдиній багряній круговерті. Волхв підняв братину високо над головою.
—    Тепер з’єднаємось браття воєдино і святою кров’ю скріпимо наше братання.
Велеяр відпив трохи й передав чашу друїду. Так посудина обійшла всіх. Останньою відпила з братини Мара.  Волхви обступили Найсвітліших, створюючи тісне коло. 
—    Тепер прийшла наша черга –  Бран дивився вперед невидющим поглядом. Ніколи не думав, що прийдеться звертатись до Них ще раз…
    Враз світло згасло, кімнату заповнила непроглядна пітьма, яку не пронизувало навіть надвірішнє місячне сяйво. 
     Берислав бачив багато на своєму віку. Після років битв й набігів, вже байдуже споглядав небезпеку й смерть, чимало набачився див, як став очільником охорони верховного жерця Велеса. 
Та сьогоднішній день бентежив душу старого розбишаки. Збір всіх Верховних та ще й де – в дворищі Рода, куди  не пускали навіть князів. Невпевненість на обличчі завжди камінно-спокійого Позвізда… Що ж сталось ? 
     Наглий спалах світла примусив обернутись. Ще якусь мить тому з вікон терема струменіло яскраве світло багатьох світильників. Тепер раптово все погасло. Коли тут, серед цілковитої тьми, ніби хтось почав підкидати пучки кров’яно-червоних жарин. У непевних спалах, раз-пораз моторошним багрянцем відсвічували обличчя волхвів. Охоронці від такого видива аж роти пороззявляли. 
—    Анумо хлопці, давайте подалі від напасті - пробурчав Берислав, недовірливо зиркаючи на терем волхва – бо ще вчепиться біда яка. Від відунів, що радяться чи сердяться краще подалі триматись. Але пильнуйте.
    Й він першим почимчикував вперед, роблячи більшим коло воїв, що оперізували місце Ради.
Обряд об’єднував. Колись. Так задумували Прадавні, але по-іншому творилось тепер. Налиті кров’ю очі, зірвані до хрипоти голоси – невже це все ? Мабуть, надто багато часу пройшло з тих пір, як могутні мисливці з далекої півночі рушили в свій похід. Велеяр перший відчув небезпеку – почав відновлювати «вовків». 
     Волхви не прийшли згоди. Не йняли віри. А що як гонець переплутав, недочув або навмисно лихе чинив по наученню ворогів ? Володимир все ж таки Святославович… Не пристали на мову верховного волхва Роду, розходились всяк при своєму. 
     Останніми до виходу просувались Мара й Позвізд. Жінка поблідла, під очима проступили синці. Вона весь час перебирала обереги, а вуста ворушились, сплітаючи безмовні закляття. Вже в дверях жриця обернулась, й ні на кого не дивлячись, проказала якимсь чужим, шиплячим голосом: 
—    Старому немає вороття, але й новому нема приходу. Середина, туман, на розпутті стоїмо, багато доріг, та по-колу підемо. Забудемо Прадавніх, забудуть й вони про нас.
     Чаклунські очі палали несамовитим холодним вогнем, все тіло била пропасниця, вуста посиніли, ноги підкосились -  й за мить Позвізд підхопив Мару та поволік в оксамитову прохолоду літньої ночі.
Бран похмуро глянув на брата. Волхв Роду стояв нашорошений, ніби готовий до бою вовк. Не змовляючись, разом поспішили до виходу.
—    Це Воно ?
—    Схоже. Голос Тих що без імен.
—    Ось і відповідь на Велике Коло.
     Друїд переступив поріг, вдихнув на повні груди. Після задухи, суперечок, чарівливість ночі огортала, звабливо кликала розчинитись, пізнати її всю цілком і повністю.
     Десь тихо сюрчав цвіркун, провіщаючи теплий сонячний день. Мара очунювала, злегка спираючись на руку Позвізда. Волхви підійшли. Семарглове око висвічувало, розкидаючи срібляві блискітки по волоссю, одязі, обладунках. На чималій відстані стовбичили охоронці, не підходили ближче – знали звичай. Інших волхвів на дворищі не залишилось – всяк квапився до свого терема, пам′ятаючи де знаходиться. Деякий час стояли мовчки. 
—    Що це було ? Жриці Мари не провидиці, вони не можуть, їм не можна…- почав Позвізд й замовк.
—    Це був Голос ? – коротко поспитавсь Велеяр
—    Не інакше – Мара важко зітхнула й відпустила руку Позвізда
Бран похмуро глянув вгору. Сріблясте сяйво розсипалось, манило, намагалось заспокоїти.
—    Що це означає ? – Позвізд переводив погляд з одного на другого
—    Це означає – запирай міцніше браму та бери сокиру – змучено усміхнувся Велеяр й сів прямо на землю, простягнувши ноги. 
      Жрець Велеса ще трошки постояв, махнув рукою охоронцям й втомлено побрів геть. Здавалося, то не грізний мудрець повертається додому, а вої ведуть полоненого в поруб. Тихо скрипнули ворота, випускаючи гостей. 
    Їх залишилось лише троє, з тих, справжніх, яких прості звали Найсвітлішими. На ймення уваги не звертали на – люди завжди придумують особливі назви для незрозумілого. Зараз, дивлячись вгору, серед безкінечних мережив зірок, їм ввижались  покоління предків, що жили, воювали, навчались, помирали на цій землі. 
     Рід кожного тягнувся з тих пір, несміливі згадки про які залишились хіба-що в казках правнуків. Таємні перекази й пергаменти зберігали справжні події й дивні часи, що вже ніхто не пам′ятав крім них. Віра в Прадавніх Богів – єдине, що залишало цілісним Рід, давність якого лишалась в крові нащадків. 
Онуки вшановували предків і в їхніх требах жив Рід, пролита кров не забувалась, кожен знав, за що бились його діди й батьки та передавав те далі. Так існував Звичай, йшло Коло. Відібрати Прадавніх – значить плюнути на сотні своїх пращурів, що жили й помирали заради тебе. Відібрати Прадавніх – значить стати бур’яном, якого примхливий вітер випадком заніс сюди, на цю землю.  
—    Я зведу його – нестримний шепіт, більше схожий на шипіння, сколихнув досвітню тишу .
Бран тяжко підняв погляд. Вони ще й досі сиділи посеред майдану. Троє. Лицем один до одного. Разом. Проте видно за цей час кожен мандрував своїм шляхом.
—    Я зведу його і весь поганий рід – очі жриці зловісно блискотіли в передранішній пітьмі – сини проклянуть своїх батьків й розгребуть їхні могили, матері відцураються від дітей своїх, Боги відвернуться … Морок, він йде.
     Мара говорила й далі проказуючи слова мовою Тих, чиї імена забули після Великої війни. Велеяр дивився на все те широко відкритими очима. Вже, що він набачився див, але такого… 
Небокраєм несміливо проступав багрянець, ніби на виду соромливої дівчини. Прокидалось ранкове птаство, починаючи дзвінкі розмови. Дажбожа колісниця поступово викочувалась на одвічний шлях.
—    Піду я. Коли що знаєте, де мене знайти – Мара тяжко звелась на ноги. 
     Поблідле лице видавало нелюдську втому й напруження, волосся розтріпалось, неслухняні пасма створювали дивовижні переплетення, уподібнюючи жрицю до її грізної прадавньої Богині. Ще раз ковзнувши поглядом лицями волхвів,  жінка попростувала  до Священного Гаю й, через деякий час, ніби розтанула в ранковому легкому тумані.
 Велеяр глибоко вдихнув, підвівся. На майдані вже збиралися воїни Роду, творили Коло. 
—    Ходімо до них, брате.
—    Що ж далі ?
—    Далі… Далі вранішня молитва.
Бран пильно глянув на брата. Велеяр посуворішав, спаленілі від безсонної ночі очі випромінювали тяжку злість. 
—    В нас є Коло й Звичай. Нехай приходять.
Він повернувся, простуючи до своїх учнів. Бран підняв голову – небесна блакить в золотавих розсипах – Дажбожа благодать огортала, піднімала дух, вливала в душу невидимі краплини тепла й світла.        Голова посвітліла, стало легше. Перевів погляд на Коло Роду, відчуваючи незриму міць, що набігала ніби хвилі неспокійного моря. Десь далеко почув дитячий сміх, ось з-за хмаринки показалось лице… Ні тільки очі, та це ж… Струснув головою від наглого видіння. Захрустіли пальці, міцно стискаючись.  Він вже знав, що буде робити.
—    З нами Прадавні. Нехай приходять.
А Дажбог все котив свою колісницю, набираючи ходу, несучи дітям своїм світло й тепло…