Голос Дідів

РОЗДІЛ 6

     Машина часто підстрибувала на численних вибоїнах рідних доріг. Майже всі пасажири дрімали, зморившись від тривалої дороги й літньої спеки. Не брав сон лише мене. Я невідривно дивився у вікно, ніби рахуючи кілометри, що нестримно змінювались, обіцяючи скорий кінець мандрівки. Відчувалось незвичне хвилювання,  разом з тим якась тривога, а ще навіть радість чи що. Він знову їде туди. Там де все почалось і там має накінець закінчитись. Напевно. Потягнувся за водою, зробив декілька ковтків, знову вперся очима туди, де степ, сонце і Вона. 
    До невеликого степового сільця дістались аж надвечір. Два потужні позашляховики, розбризкуючи густу пилюку, підкотили до невеликого подвір’я. Зачувши гуркіт двигунів з хвіртки вискочив невисокий кудлатий пес й хрипким гавканням сповістив хазяїна про чужинців. 
    Керівник експедиції поволі відкрив дверцята й скоса позираючи на кудлатого охоронця, попрямував до будинку, де вже назустріч поспішав хазяїн. Після міцного рукостискання, селянин окриком відігнав собаку, яка вже примірялась до ноги професора. 
—    А ваші чого ж це сидять ? Ану давайте до дворища !
—    Та їх просити два рази не треба, ще й не радий будеш, як така орда все обійстя окупує !
—    Нічого, в мене ще садок є, помістимось якось.
      Досить швидко вчені розвантажили машини, розібрали палатки й розбили невеликий табір в затишному садочку. І вже через годинку всі зібрались за великим столом, у альтанці, заплетеній виноградом, освітленій парою лампочок. 
    Спочатку розмова якось не клеїлась та дотепний, доброзичливий хазяїн приповідками й жартами, просто таки змусив змучених довгою дорогою істориків, сміятися. Поступово всі відчули, ніби вони знайомі якщо не зі школи то із першого курсу інституту точно.
    Бліді промені місяця тихо сріблили виноградне листя, навкруг затихали таємничі звуки ночі, а зорі показували явно за північ, як галаслива компанія вирішила ладнатися до сну. Спочатку думали спати в палатках, але зважаючи на чарівливу літню ніч, повкладалися по-козацькі – під відкритим небом. Через деякий час весь садок посапував і хропів, ніби там вклався добрий загін притомлених боєм запорожців. 
    Що ж воно так муляє ? Ото біда, ще й якась зараза по мені повзає. Я  вертівся на землі, мов в’юн - це все Ванько – давайте як козаки, та давайте як козаки, відчуємо справжню енергію рідної Землі. Не знаю, як хто, але я відчуваю лише грудки рідної Землі.
    От же ж, і, що воно так муляє. Відкрив очі і сів. Глянув навколо. Всі лежали в таких колоритних позах хоч картину пиши – козацький загін після битви з татарами. Оце то настоянка на травах, відповідальні наукові співробітники опали, як озимі. 
     Та й мені в горлянку, наче хто піску насипав. Треба води ковтнути бо помру. Встав і непевним кроком побрів до машини - десь там ще повинна бути його пляшечка із живильною водою. Спочатку не втрапив на стежку до подвір’я, аж поки між деревами не побачив вогник на який і пішов, раз-пораз спотикаючись, і стиха клянучи грудки й коріння. 
    Зайшовши в двір побачив - професор й їхній новий знайомий ще й досі стиха гомоніли, сидячи в альтанці. Про появу непроханого гостя тихим гарчанням сповістив все той же кудлань, лежачи біля ніг свого хазяїна.
—    Це хто там такої пори бродить – поспитавсь селянин, мружачись у прохолодну темряву ночі.
—    Та то я води захотів.
—    А, це ти,  йди сюди присядь на хвильку – професор посунувся вказуючи на місце біля себе.
Примостився поряд, й наливши собі великий кухоль води, жадібно випив до дна. Поставив, утерся рукавом, задоволено плямкнувши.
-    То це ти перший на собі силу Шу-Нуна відчув ?
Я аж закашлявся від такого питання. Орест ( так звали хазяїна дворища ) пильно дивився на мене.
—    Н-не знаю про що це ви
—    Добре знаєш, мені ось Степанович - кивнув на професора -  дещо розказав. Взагалі-то сьогодні я не хотів  розпитувати, але раз не спиться тобі давай поговоримо. Ти як, не проти ?
—    Ну, давайте раз таке діло
—    Той раз помилились ви, що без мене до Кам’яної Могили посунули. Зазвичай так просто там не проводять розкопки – зневагу до себе Вона карає завжди і досить жорстоко. Поспішив ти тоді Степанович, це ще й так добре відбулися – проказав Орест, повернувшись до професора.
—    Що добре то добре – аспірант в лікарні, обладнання буревій потрощив, самі насилу забралися звідти, хай воно згорить таке добре – забурчав Олексій Степанович.
—    Але ж всі залишились живі, правда ? – очі селянина вперлися в лице Славка з якого миттю злетіли залишки сну.
—    Сьогодні ми не все обговорили, саме цікаве залишили на завтра. Орест тут абориген й просто фанат Кам’яної Могили – проказав професор.
«Абориген і фанат» тим часом невідривно спостерігав за мною. Карі з блиском очі, ніби зчитували щось з обличчя. Неспокійно засовався на ослоні. Згадка про ті розкопки розворушила болючі спогади, знов закололо в скроні й похололо десь там, де має бути серце.
—    Шу-Нун або Кам’яна Могила – природна пам’ятка неоліту, нагромадження брил з пісковику, що утворюють велику кількість печер і гротів, давнє святилище  мисливців на мамонтів – несподівано чітко й голосно проговорив селянин.
Я аж рота роззявив від несподіванки – таким науковим й академічним тоном це було повідомлено. Професор тільки стиха посміхнувся.
—    Так говориться у всіх академічних виданнях. Проте мало хто знає, що воно таке насправді, оте нагромадження каміння. Точніше, не знає ніхто та й навряд чи дізнається. Ми можемо припускати, спираючись лише на факти – Орест перевів подих, й глянув на своїх слухачів. Видно було – про Неї говоритиме всю ніч.
—    А ви де навчалися ? 
—    Ми всі з однієї Альма-матер – втрутився професор – Орест молодший за мене на рік, але в свій час, жили разом в  кімнаті гуртожитку чотири роки, як брати.
—    Так, то був чудовий час – задумливо проговорив нововиялений колега. 
Раптово замовк, ковзнувши поглядом десь над головами гостей, туди в сріблявий потік місячного світла. Яскраво світили зірки, спокійна й тепла літня ніч повністю вступила в свої права. Десь тихо, журливо провадив пісню цвіркун, в густому спориші щось  шельпотіло, шурхало. Настала пора нічних жителів.
—    Спати не хочеш ? – враз запитав Олексій Степанович.
Я аж підскочив від несподіванки. Нічне небо причаровувало, затягувало в безодню місячного сяйва, створюючи відчуття невагомості.
—    Після експедиції висплюсь…може
—    То що, дядьку, може, повідаєш моєму аспірантові коротку історію свого життя ?
—    Я взагалі не дуже люблю про себе розповідати, але після історій Степановича про ваші розкопки думаю можна. От тільки…чи треба це тобі, хлопче ?
—    Тепер треба.
—    Ну слухай тоді.  Я ж родом з цих країв, щоправда не з цього села, але тут недалеко.
    Після аспірантури прийшлося попрацювати  в одній…хм,  організації. Знаєш, молодий, романтика, розвідка, спец повноваження – тоді ми впадали за цим. Сталося так, що по службі знайомився з різноманітними архівами, в тому числі й антирадянських організацій. 
Мене зачислили в групу з спеціалізацією - фашистська Німеччина, а конкретно «Аненербе» - таємна організація СС. Вище керівництво надзвичайно цікавили їхні здобутки в різних галузях науки. Отоді вперше наткнувся на Кам’яну Могилу. 
    Спочатку окремі документи, замітки, далі цілеспрямовані дослідження, коли на кінець, серед документів, випадково, не знайшов цілу монографію з малюнками, фотографіями, свідченнями очевидців. До речі, на титульній сторінці стояла позначка найвищого рівня секретності – тільки для керівництва СС. Після вивчення тієї праці я остаточно «захворів»  Шу-Нуном.  
    Виявляється в 1943, до Кам’яної Могили прибула на ціла експедиція під керівництвом Германа Вірта, на той час вже колишнього, шефа «Аненербе». Зараз це ім’я мало кому відоме. Вірт - відомий спеціаліст з палеоетнографії та стародавньої історії Європи, знавець прадавніх мов. Професіонал в цій галузі найвищого рівня. 
    До речі, територія розкопок охоронялась не гірше військової бази, виключно військами СС. Тоді мене торкнуло – що ж шукали там ? Поступово читаючи звіти, замітки, історичні висновки розумів – тут в нас, на Запоріжжі, існує унікальна пам’ятка прадавньої цивілізації, своєрідна база даних, літопис доісторичних мешканців України. 
    Судячи з доповідей учасників експедиції й самого Вірта, написи в печерах містили інформацію в кодованій формі, розшифрувавши яку, можна було б відсунути історію Європи на десятки тисячоліть назад. Вони вже, майже, знайшли розгадку проте радянські війська зламали всі плани. Експедицію розформували, а матеріали здали в архів – до кращих часів. Хоча я чув інформацію, начебто після війни Вірт написав окрему книгу про свою експедицію на південь України, але та праця безслідно щезла…  
    Я сидів і не вірив своїм вухам. Оце так ! Щирий селянин перетворився, сливе, на якогось доморощеного Індіану Джонса. Забувся біль в скроні, несподівані болючі спогади. Професор зосереджено крутив в руках пусту чарку, десь далеко протяжно скрикнула нічна птаха, а місяць все розливав і розливав світло, заповнюючи всі куточки дворища і душі.
    Орест залишався на ногах не присідаючи ні на мить. Штучне світло лампочки й сріблясті промені нічного світила химерно освітлювали поблідле лице, виразні очі горіли якимсь лихоманковим блиском. Зупинив на мить свою розповідь, жадібно, ковтнув води.
—    Я подав відповідну доповідну по результатах аналізу монографії, запросивши дозволу на організацію археологічної експедиції. Довго, з величезним нетерпінням чекав відповіді. Але керівництво мало цікавили якісь історичні цінності знайдених архівів. Задача була єдина – виявити давні знання, які можна було б використати в оборонній промисловості. Тож відповіді так і не дочекався. Звичайно, розчаруванню не було меж. Та попри все вирішив довести роботу до кінця. І таки знайшов те, що хотіли вони. 
За столом запала тиша. Науковець стомлено присів на лаву, замовк. Великий Віз показував далеко за північ. Першим спохватився Степанович.
—    Так, ану давайте спати хлопці. Недарма говорять – ранок вечора мудріший. Пішли Оресте, і ти Славко давай, до завтра, чи то вже до сьогодні.
Селянин тяжко підвівся, не кажучи й слова побрів до хати. 
—    Давай, давай, спати, зараз тільки спати, все інше буде завтра – промовив, сливе прошепотів  професор.
    Я нерозуміюче глипнув, але також встав і, забираючи німі запитання рушив, на звуки козацького хропіння. Поступово замовкала цвіркунова колискова, не чутно було ні шерхоту, ні шелестіння – всіх полонив сон. 
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше