РОЗДІЛ 3

Літо 988 від народження Єшуа з Назарету

    Химерне то було житло. Звичайний терем ззовні, хіба що з дивними візерунками навколо вікон і дверей, всередині - не було схоже на жодну кімнату в місті. Ні світло, ні темно, в повітрі панувала суміш запахів з трав, старих пергаментів, обладунків. Стіни всуціль обвішані дивовижною зброєю та латами — це трофеї не лише його, а й предків, здобуті у незліченних битвах. 
     Тут тьмяно вилискували кожана броня, стовбурчились волохаті шоломи кочівників, висіли їхні луки й шаблі, також були мечі і шоломи візантійців, бойові сокири варягів, тонкі та гострі мечі хинців, навіть гладіуси та пілуми легіонерів мертвої імперії, готські щити, дивні ножі чорних, як ніч нубійців. Наступна кімната служила  книгозбірнею. Там на вербових стелажах лежали давні пергаменти з усього світу. Далі була кімната, де волхв відпочивав та мислив.
Велеяр зайшов в кімнату з трофеями і не встиг навіть присісти, як в двері постукали. 
—    Заходьте.
    Спочатку в світлицю вступили двоє косаків з оголеними мечами. Вони стали лицем до дверей і лише потім в кімнату зайшов гість. Він був у довгому одязі, якоїсь темної барви, каптур закривав верхню частину обличчя і кидав тінь на нижню. Зненацька каптур злетів й світло лампи впало йому на обличчя.Видовжене, з різкими рисами, тонкими губами, воно було схоже більше на скорботну маску. 
    Тільки очі... Очі були схожі на дві чорні вуглини, що горіли дивним палким вогнем. Й ці очі вперлись у Велеяра. Той зупинився...і вже через мить розкрив руки для обіймів.
— Бран,  це справді ти ?! Вже й не сподівався зустріти тебе в Праві.
— Я й сам не надіявся. Хрестаті, хай їм пек, мало не відправили мене до Ірію та матір Природа й дух дубів не дали мені згинути. 
    Бран був друїдом хто зна в якому поколінні. Він міг прослідкувати свій рід до часів Великої зими. Кельт приходився родаком Велеяра з боку матері, яка походила з стародавнього друїдського роду. 
— Ну що ж сідай, та підкріпись чим Бог послав.
Бран злегка схилив голову, дякуючи. Зняв свій балахон і присунувся до столу.
— Ратко, принеси-но попоїсти чогось та випити. Гість зголоднів з дороги.
    Мерехтливе світло лампи злилось воєдино з місячним сяйвом, створюючи в кімнаті дивне світіння.
Поки Бран неквапом їв, Велеяр нишком його роздивлявся. Давно ж вони не бачились.. Звідтоді, як їздили в гості до діда з покійною матір’ю. А він мало змінився. Такий же м’язистий, хіба що пошрамований більше та малюнків на тілі стало густіше, а так ще нівроку.
—    Спасибі тобі, брате за їжу та прихисток – зненацька перервав думки волхва кельт. Ти вже не осуди мене, якщо приніс в дім турботу, але в мене вже нікого не залишилось в цьому світі рідних по крові людей.
Велеяр мовчав. Знав друїда і його вдачу. Чекав розповіді.
— Ти, либонь, знаєш — донедавна Маг Слехт була місцем, де ще зберігався стародавній дух наших богів, де росли тисячолітні дуби, біля яких творили требу мої предки.
Вчення Ісуса Назаретянина на острови принесли римляни ще коли Бретань була їхньою. Друїди боролись проти римлян, їхньої культури. Ми завжди ставали на бік повстанців. Коли імперія розпалась, легіонери пішли та залишилось небезпечне насіння, яке з часом проросло. Бретань заполонили безліч проповідників, мандрівних монахів, юридивих. 
    Вони проповідували страх і покору, слабкість й недолугість. Спочатку ми не зважали, потім привселюдно пояснювали неприродність їхньої релігії. Та було вже запізно... Місцеві барони побачили вигоду в покорі та рабстві. І ще здавна мали зуб на друїдів за незалежність й закритість. Священні гаї оголосили прихистком демонів, а нас служителями зла. Почалось знищення... Тисячолітні дуби рубали, друїдів спалювали, наші срібні ріки стали багряними. 
    Залишилось єдине, найсвятіше місце, куди вони ще не дісталися – Маг Слехт – священна долина, місце, де в прадавні часи відбулась зустріч носіїв сонячного світла й суворих мисливців, місце зустрічі тих, що дали початок нашим родам. Так ось, там зібрались останні із Справжніх, нащадки найдавніших друїдських родів. 
     Але настав той день. Ще гралися між деревами діти, жінки поверталися від струмка. Вони налетіли вихром. Нас хтось зрадив. Кіннота... піхотинці, лучники, які стріляли без впину. Ми билися до останнього. Воїни-вовки показали, як вміють жити і вмирати кельти. 
    Я ще й досі чую виття. Вони роздирали солдат просто на шматки та тих було надто багато. Я бився серед них і бачив, як «вовки» гинули один за одним, як їх піднімали на списи й всаджували пучки стріл. Це були мої учні... На мене кинулись з усіх сторін. Я впав... Біль, щось тепле текло по обличчю. Руки... Не можу дихати. Темно... Зненацька відчув різкий біль, ледве відкрив очі. До мене підійшов священник, миршаве кривоноге створіння, він гидко усміхався:
—    Ти, здається, Бран, єретик і чарівник, свята церква попереджала тебе й твоїх єретичних послідовників, але ти ніяк не згоджувався стати на наш бік, покаятися.  Тепер вже пізно. Але я тебе охрещу і помреш ти хрещеним.
З мене зірвали сорочку і я побачив, як солдати несли розпечене тавро у вигляді хреста.
Бран замовк. На обличчі блищали краплі поту. Він закотив сорочку:
—    Дивись.
    Велеяр повільно перевів погляд на оголений торс друїда. М’язисту спину перетинали багряні шрами. Хрест... Стародавній символ гармонії і єдності став позначати жорстокість і бездушність. Волхв несвідомо торкнувся оберега, що висів на шиї.
— Так вони позначили всіх кого залишили в живих і тих кого вбили. Мене ще для вірності штрикнули списом й залишили вмирати. Та я вижив. Випадково підібрали дріади. Видужував довго й болісно. Дріади застосовували цілющі трави й стародавні закляття, навіть допомогу Тих, імена яких не годиться називати вголос. 
    Я вижив, та залишився мертвим. Моя дружина й син залишились там, в Маг Слехт, у Ірій відправились пирувати Найсвітліші. Тепер залишився єдиним з них. Мені не стало місця в Бретанії, тож вирішив прийти сюди на предковічну землю. До тебе, Велеяре. Приймеш?
Кельт запитливо глянув на волхва.
— Ти мій брат. Кров не водиця. Відпочивай. Це твій дім. Ратко! Проведи гостя.
    Бран міцно стис руку Велеяра й, уникаючи погляду, тяжкою ходою пішов за Ратком.
Жрець Рода деякий час просто стояв посеред кімнати. Було далеко за північ. Він чітко бачив перед собою очі друїда, наповнені слізьми. Один з наймогутніших воїнів і мудреців відомого світу плакав. Що ж це ? Волхв тяжко опустився на ослін. Тієї ночі він так і не заснув...
— Вставай ! Ратко, вже ранок ! Прокидайся – Велеяр потрусив за плече джуру.
— Га? Де? Це ви вчителю ! А, що ж це я, проспав ?!
— Нічого, вчора день був трудний. Біжи, розбуди гостя, він буде з нами на молитві.
    Ратко здивовано глипнув на волхва, але не сказав нічого й спішно майнув до гостьової кімнати.
Велеяр тим часом готувався до учінь і тренувань. Глянувши у вікно, побачив косаків, які зібрались і вже чекали на нього. 
    Кожного ранку, з першим промінням сонця всі воїни Роду збирались на молитву: віддати шану Роду, молитися Сварогу, славити Дажбога, просити помочі в Перуна й налаштовуватись на цілий день важких занять. Всі косаки сідали колами, відповідно до віку й ступеня посвячення. 
    Центральне місце займав Велеяр з старшими волхвами, потім сідали старші учні, далі молодші, найдалі сиділи ті хто недавно пройшов відбір. Кожен з косаків молився, так як навчали його дома, на рідній землі, ніхто не вказував їм, що думати при цьому. Проте в якусь незбагненну мить їхні думки й прагнення зливались воєдино й кожен відчував себе частиною великої сім’ї, органічно відчував тепло, що розходилось по його тілу й силу, яка наповнювала кожну жилку. 
    В цю мить очі відкривались самі собою й, не змовляючись, косаки, як один вставали й розходились по заняттях. Молитва була обміном силою й духом між бійцями, вона з’єднувала їх душі воєдино, залишаючи при цьому душу кожного окремою й не схожою на інші. На молитву не пускали чужих. Ніколи. Навіть князів.
    Край неба вже відсвічував кривавим багрянцем, коли Велеяр з п’ятьма іншими Вчителями вийшли до косаків. Учні вишикувались і вклонились своїм наставникам. Це було привітання, а не вияв покори, знак поваги й ніяк не підкорення. 
    Справжній боєць має бути вільним та гордим і схиляти голову повинен лише перед дідами й Богами, так заповідали предки, так чинили воїни Роду з прадавніх часів і навіть перед смертю, якою б жахливою вона не була, гордо випростовувались, знаючи, що будуть жити вічно в пам’яті прийдешніх поколінь й так велось з-покон віку.
    Велеяр став в центрі майдану й рукою окреслив в повітрі коло. Учні почали сідати відповідно до свого посвячення. Зненацька волхв відчув на собі погляд. Він оглянувся – біля входу до його світлиці стояв Бран, схрестивши руки на грудях, і пильно спостерігав за ними.
—    Готуйтесь, зараз розпочнемо  - сказав і попростував до кельта.
—    Брате в мене є до тебе справа одна.
Друїд уважно глянув на нього 
—    Я згоден.
Велеяр запитливо подивився в очі кельту.
—    Так, я згоден. Знаю звичай. На молитві тільки свої.
    Дажбожий погляд вже зорів над майданом, коли волхви підійшли до косаків. Учні були здивовані, та де, навіть Вчителі стояли в деякому замішанні. Хто він, цей чужинець ?  Сторонній на молитві – такого ще не бувало. Але його привів Найсвітліший – тому чекали.
Вогнедар сказав просто:
—    Це Бран, Бран МакКуілін – повторив, обернувшись  до Вчителів. Ті знічено переглянулись. 
Раніше вони чули про нього лише в переказах, дивних і химерних, схожих більше на казки, а тут він стоїть перед ними в плоті й крові.
— Він буде навчителем з цілющих трав.
Подумавши, волхв додав.
—    Й ватагом Вовків. 
Бран  стояв поряд з родичем й дивився перед собою. Кожною частинкою власного єства вдчував теплу хвилю, яка огортала з усіх сторін. Він закрив очі.
—    Я дійшов. Дійшов  додому.
Промайнула єдина думка і зникла.
Сонце зійшло. Коло замкнулось.